Серця в Атлантиді - Стівен Кінг

— Хіба ти знаєш, як воно бути самій? — закричала Ліз. — Мені сина треба ставити на ноги!

Вона подивилася на Боббі, ніби вперше за весь час згадавши, що в неї є син, якого треба ставити на ноги.

— І як багато з цього, по-вашому, треба почути Боббі? — поцікавився Тед.

— Ти нічого не знаєш. Не можеш знати.

— Я знаю все. Питання лише в тому, скільки ви хочете, щоб дізнався Боббі. А ваші сусіди? Якщо по мене приїде поліція, їм стане відомо все, що знаю я, обіцяю, — Тед помовчав. Зіниці його були непорушні, та очі ніби збільшилися. — Мені відомо все, повірте… і краще не перевіряти це на ділі.

— Навіщо тобі робити мені зле?

— Не буду, якщо матиму вибір. Ви і так достатньо постраждали, як через саму себе, так і через інших. Дайте мені поїхати, це все, про що я прошу. Я однаково збирався геть, тож не заважайте мені. Я нічого не зробив, лише намагався допомогти.

— Аякже, — кинула Ліз зі сміхом, — допомагав. Вона сиділа на тобі майже повністю гола. Допомагав він.

— Я б і вам допоміг, якби…

— Звичайно, я навіть знаю як, — вона знову засміялася.

Боббі почав був щось говорити, та наштовхнувся на застережливий погляд Теда. За дверима ванної вода тепер лилася в умивальник. Ліз опустила голову, задумавшись, та врешті-решт підвела очі.

— Добре, — мовила вона, — ось, що я зроблю: допоможу маленькій дівчині Боббі привести себе до ладу, дам їй аспірин і знайду що-небудь одягнути додому. Поміж цим поставлю їй кілька питань. Якщо відповіді мене влаштують, можеш їхати. Менше непотребу стане.

— Мамо…

Ліз підняла руку, ніби дорожній регулювальник, наказуючи Боббі замовкнути. Вона прикипіла очима до Теда, той теж не відводив погляду.

— Я відведу її додому і простежу, щоб вона зайшла в під’їзд. Що вона збирається розповісти матері — їхня справа. Мій обов’язок — щасливо доставити дівчину додому, і на тому край. Розібравшись з цим, я піду до парку і трохи посиджу в затінку. Минула ніч була тяжка, — вона увібрала в себе повітря і сухо, жалібно зітхнула. — Дуже тяжка. Тож я піду до парку, сяду в холодочку і подумаю, що далі, як вберегти нас обох від притулків для жебраків. Коли повернуся, а ти, золотце, все ще будеш тут, я викличу поліцію… І не варто мене випробовувати. Розповідай, що хочеш. Ніхто й слухати не захоче, коли я скажу, що зайшла до квартири на кілька годин раніше, ніж очікувалося, і побачила, як ти пхаєш руку в шорти одинадцятирічної дівчинки.

Боббі в німому шоці витріщився на матір. Вона не помітила його вирячених очей, бо її власні підбиті очі незмигно впивалися в Теда.

— Якщо ж я прийду, а тут не буде ні твого духу, ні твоїх пожитків, не доведеться нікому дзвонити і нічого казати. Tout fini[14].

«Я їду з тобою! — послав Боббі думку Тедові. — І чхав я на ницих. Хай краще мене шукає тисяча, навіть мільйон ницих людей у жовтих плащах, ніж жити з нею! Я її ненавиджу!»

— То як? — запитала Ліз.

— Згода. Я піду за годину, може, й менше.

— Ні! — скрикнув Боббі. Прокинувшись вранці, він уже був змирився з від’їздом Теда, з жалем, але змирився. Зараз біль накотив з новою силою. Ще дужчий, ніж раніше. — Ні!

— Тихо, — кинула мама, і досі не дивлячись на нього.

— Це єдиний вихід, Боббі, ти ж знаєш, — Тед поглянув знизу вгору на Ліз. — Потурбуйтеся про Керол, а я поговорю з Боббі.

— Ти не в тому становищі, щоб наказувати, — відрубала Ліз, проте пішла. Коли мама перетинала кімнату в напрямку ванної, Боббі зауважив, що вона накульгує. Одна підбора була зламана, та Боббі здалося, що це не єдина причина її поганої ходи.

Вона коротко постукала і, не чекаючи на дозвіл, прослизнула всередину.

Боббі кинувся через кімнату, та коли спробував обійняти Теда, старий перехопив його руки, коротко стиснув і, поклавши Боббі на груди, відпустив.

— Забери мене з собою, — відчайдушно попросив Боббі, — я допоможу їх вистежувати. Дві пари очей краще, ніж одна. Візьми мене з собою!

— Не можу, Боббі, але до кухні зі мною дійти можеш. Керол не єдина, кого треба привести до ладу.

Тед підвівся зі стільця і похитнувся. Боббі простяг був руку, щоб його підтримати, проте Тед знову відвів її, м’яко, але рішуче.

Боббі стало боляче. Не так, як коли мама не схотіла, кинувши його об стіну, допомогти підвестися і навіть не глянула на нього, та все одно сильно.

Він рушив з Тедом до кухні, не торкаючись його, проте близько, щоб підхопити в разі, якщо він падатиме. Та Тед не впав. Глянув на свій каламутний відбиток у вікні над мийкою, зітхнув, відкрутив крана.

Намочивши посудний рушник, заходився стирати кров зі щоки, раз-по-раз перевіряючи на склі, як просувається процес.

— Мама потребує тебе як ніколи, — мовив Тед. — Їй потрібен хтось, кому можна довіряти.

— Вона мені не довіряє. По-моєму, я їй взагалі неприємний.

Губи Теда стиснулися в нитку і Боббі здогадався, що наштовхнувся на правду, яку Тед прочитав у мами в голові. Боббі знав, що неприємний їй, знав, то чому ж йому загрожує перспектива розплакатися?

Тед потягся до нього, однак ніби опам’ятався, і знову заходився орудувати рушником.

— Ну, гаразд, може, ти їй і не подобаєшся. Якщо це й так, то не тому, що зробив щось неправильно, а через те, що ти — це ти.

— Хлопчисько, — гірко сказав Боббі, — засраний хлопчисько.

— А ще син свого батька, не забувай. Але, Боббі, приємний ти їй чи ні, вона тебе любить. Знаю, що звучить, наче вітальна листівка, але це правда. Вона любить тебе і ти їй потрібен. Ти єдине, що в неї є. Зараз вона дуже страждає…

— З власної вини! — спалахнув Боббі. — Вона ж знала, що щось негаразд! Ти сам казав! Знала тижнями! Місяцями! Але не звільнилася! Знала і все одно поїхала з ними до Провіденса! Все одно поїхала з ними!

— І приборкувач левів знає, та однаково заходить до клітки. Заходить, бо в ній лежить його платня.

— У неї є гроші, — майже виплюнув Боббі.

— Очевидно, недостатньо.

— Їй ніколи не буде досить, — сказав Боббі і, як тільки слова злетіли з губ, зрозумів, що так воно і є.

— Вона любить тебе.

— Мені все одно! Я її не люблю!

— Любиш. І любитимеш. Ти мусиш. Це — ка.