Серця в Атлантиді - Стівен Кінг

— Не така ница людина, — почав пояснювати Боббі. — Просто… ох, не бери в голову.

— Все одно вони дуже близько, — сказав Тед. — Годинник, сирена…

— Я чув, — понуро озвався Боббі.

— Я не чекатиму до вечора, поки приїде твоя мама. Не наважуся. Перебуду день у кіно, чи в парку, чи ще десь. На крайній випадок у Бріджпорті є нічліжки. Керол, ти готова?

— Готова.

— Коли біль підійметься, що ти робитимеш?

— Перехоплю. І втисну зубами в пояс Боббі.

— Хороша дівчинка. Десять секунд — і тобі стане значно краще. — Тед набрав повні груди повітря. Витяг праву руку, аж доки вона не зависла над бузковою ґулею на плечі. — Зараз буде боляче, люба. Наберися духу.

Усе сталося не за десять і навіть не за п’ять секунд. Боббі здалося, що це тривало лиш мить. Правий зап’ясток Теда натиснув прямо на ґулю під напнутою шкірою. Водночас він різко смикнув її за зап’ястя.

Щелепи Керол напружилися, коли вона вгризлася зубами в пояс.

Боббі почув короткий хрускіт. Так часом хрускотіла заклякла шия, коли він повертав голову. Тоді ґуля на руці Керол зникла.

— Бінго! — вигукнув Тед. — Виглядає добре! Керол?

Вона розтулила рот. Пояс Боббі випав на коліна. Боббі помітив на шкірі ланцюжок крихітних вм’ятинок. Вона прокусила пояс ледь не наскрізь.

— Уже не болить, — сказала Керол зачудовано. Пробігла пальцями правої руки до ушкодженого місця — фіолетова шкіра на ньому вже темнішала — торкнулася синця. Скривилася.

— Поболюватиме десь ще з тиждень, — попередив Тед. — І бодай два тижні цією рукою не можна нічого підіймати чи кидати, інакше кістка може знову вискочити.

— Я буду обережна.

Керол знову могла дивитися на руку. Вона продовжувала обмацувати синець легкими, перевіряльними рухами.

— Скільки болю перехопила? — поцікавився Тед і, хоч обличчя його залишалося серйозним, Боббі здалося, в голосі забринів натяк на усмішку.

— Майже весь, — пробурмотіла Керол. — Не боліло майже взагалі.

Та ледь промовивши ці слова, вона обм’якла на стільці. Очі в неї були розплющені, але безтямні. Керол зомліла вдруге.

* * *

Тед наказав Боббі принести мокрого рушника.

— В холодній воді. І викрути, але не дуже сильно.

Боббі побіг, схопив з полиці біля ванни рушника для обличчя і намочив холодною водою. Нижня половинка вікна була з матового скла, та якби він виглянув крізь верхню половинку, то побачив би, як під’їжджає мамине таксі. Проте Боббі не виглянув, заклопотаний своїм завданням. І навіть не згадав про зелений брелок, хоч той лежав на полиці прямо в нього перед носом.

Коли Боббі повернувся до вітальні, Тед уже знову сидів на стільці з високою спинкою, тримаючи Керол на колінах.

Боббі відзначив, як сильно в неї засмагли руки проти решти шкіри, чистої, гладенької та білої, крім місць, де проступили синці.

«Вона ніби натягла на руки нейлонові панчохи», — подумав він з крихтою веселості. Очі Керол потроху прояснювалися і вона стежила, як Боббі підійшов. Та вигляд у неї був не найкращий: волосся сплуталося, по обличчю стікає піт, між носом і кутиком рота цівка засохлої крові.

Тед узяв рушника і заходився витирати їй обличчя і чоло. Боббі опустився навколішки коло підлокітника. Керол сіла рівніше, вдячно підставляючи обличчя вогкій прохолоді. Тед витер їй з носа кров і відклав рушника на журнальний столик. Відкинув з чола Керол мокре від поту волосся. Коли кілька пасом впало назад, він підніс був руку, щоб знову їх прибрати.

Та перш ніж він встиг це зробити, вхідні двері будинку з грюкотом розчинилися. З коридору почулися кроки. Рука на вологому чолі Керол застигла. Тед і Боббі ззирнулися і між ними струменіла одна-однісінька думка, могутній телепатичний посил з одного слова: «Вони».

— Ні, — сказала Керол, — не вони. Боббі, це твоя м…

Двері в квартиру відчинилися. На порозі стояла Ліз із ключем в одній руці та капелюшком, тим, що з вуаллю, в другій. За нею виднілися відчинені двері, що вели з під’їзду в розжарений зовнішній світ. На ґанковому килимку з написом «Ласкаво просимо», де їх залишив таксист, одна попри другу стояли валізи.

— Боббі, я тобі скільки разів казала замикати ці кляті…

Це було все, що вона встигла сказати. У наступні роки Боббі не раз прокручуватиме в голові цю сцену й усе ясніше бачитиме, як це виглядало в маминих очах, коли вона повернулася зі злощасної подорожі до Провіденса. Син стоїть навколішки біля стільця, на якому старий, що ніколи їй не подобався і якому вона по-справжньому не довіряла, тримає на колінах маленьку дівчинку. Вигляд у дівчинки очманілий. Волосся злиплося від поту. Блузка розірвана і клаптями валяється на підлозі. І навіть очима, підпухлими так, що ледь розплющувалися, Ліз примітила синці Керол: один на плечі, другий на ребрах і третій на животі.

А Керол, Боббі і Тед Бротіґен побачили її з тією ж приголомшливою чіткістю зупиненого часу: підбиті очі, праве — взагалі лише зблиск глибоко під грибочком потемнілої плоті; нижня губа набрякла й у двох місцях була розсічена, на ній усе ще видніються цятки засохлої крові, неначе огидна, стара помада; ніс викривився, перетворившись на потворну карлюку, майже як у карикатурної відьми Гейзл.

Тиша, хвилина осмислювального мовчання в гаряче, літнє пообіддя. Десь пахкнуло з викидної труби. Десь дитина закричала: «Давайте, народ!» А позаду їхніх спин, з Колонія-стрит, долинав звук, який у Боббі найтісніше асоціюватиметься з дитинством узагалі та з цим четвергом зокрема. Баузер місіс О’Гари своїм гавкотом усе глибше прокладав шлях у двадцяте століття: гав-гав, гав-гав-гав.

«Джек її наздогнав, — подумав Боббі, — Джек Меридью і його друзі-козли».

— О Господи, що сталося? — подав голос Боббі, порушуючи мовчанку. Він не хотів, та мусив знати. Кинувся до неї, плачучи від страху і горя. Її обличчя, її бідолашне обличчя. Жінка була зовсім несхожа на його маму, а швидше скидалася на стару, якій місце не на тінистій Броуд-стрит, а «внизу», де люди п’ють вино з пляшок у паперових пакетах і не мають прізвищ. — Що він зробив? Що цей мерзотник з тобою зробив?

Вона не відреагувала, здавалося, навіть не почула. Проте схопила Боббі, схопила за плечі, досить міцно, щоб він відчув, як пальці впиваються йому в шкіру, досить міцно, щоб зробити боляче. Схопила і тут же відштовхнула, навіть не глянувши.

— Відпусти її, брудний поганцю, — сказала вона низьким, рипучим голосом, — відпусти негайно.

— Місіс Ґарфілд, ви неправильно зрозуміли.

Тед зсадив Керол з колін, навіть у цю мить намагаючись тримати руку подалі від хворого плеча, тоді підвівся сам. Обтрусив штани: дрібний,