Серця в Атлантиді - Стівен Кінг
Заклопотаний сентґебівцями, Боббі вийшов з номера 149, і брелок, особливий сувенір з району внизу, вилетів у нього з голови. Він лежав на поличці у ванній, поруч зі склянкою з зубними щітками. Саме там, де Боббі й залишив його напередодні.
Здавалося, він тиняється чи не по всьому Гарвічу. Від Броуд-стрит до парку. Сьогодні на полі C не було жодного сентґебівця. Його зайняла команда ветеранської організації «Американський легіон», яка під палючим сонцем пропрацьовувала подачі й перехоплення в повітрі. З парку Боббі подався на площу, з площі — на вокзал. Він стояв у газетному кіоску біля залізничного моста і розглядав видання у м’яких палітурках (власник, містер Бертон, дозволяв трохи подивитися, якщо не рухати, як він казав, «товари» руками), коли загула міська сирена. Обоє сіпнулися.
— Мати Божа, а з нею шо сталося? — обурився містер Бертон. Пакетики жуйок розсипалися по всій підлозі й він нахилився їх збирати, його сірий робочий фартух задерся. — Зараз же лиш п’ятнадцять по одинадцятій!
— Справді ранувато, — згодився Боббі й невдовзі пішов геть. Розглядання втратило всю принадливість.
Боббі попрямував на Рівер-авеню, дорогою заскочив у пекарню «Тіп-Топ» купити за два центи півбуханця вчорашнього хліба і поцікавитись у Джорджі Саллівана, як там Ес-Джей.
— Чудово, — сказав найстарший брат Саллі, — у вівторок прислав листівку, що сумує за сім’єю і хоче додому, в середу пише, що вчиться пірнати, а нині — що йому так добре в житті ще не було і він хоче лишитися там назавжди, — він засміявся, кремезний двадцятирічний ірландець з могутніми ірландськими руками і плечима. — Може там і лишитися, але мама буде сумувати, як не знаю що. Качок годувати зібрався?
— Ага, як завжди.
— Лиш не давай їм дзьобати пальці. Ці кляті річкові качки переносять усяку заразу. Вони…
На площі, на будинку мерії, годинник почав видзвонювати дванадцяту, хоч до неї залишалося ще п’ятнадцять хвилин.
— Та що це сьогодні таке? — сказав Джорджі. — То сирена гуде раніше, то бісів міський годинник збився.
— Може, через спеку, — припустив Боббі.
Джорджі глянув на нього з сумнівом.
— Ну… чим не причина.
«Ага, — подумав Боббі, виходячи на вулицю, — і куди безпечніша, ніж решта».
Боббі попрямував до Рівер-авеню, на ходу жуючи хліб. Поки знайшов лавочку на березі річки Гаузетонік, більша частина припасеного хліба зникла в його роті. З очерету перевальцем причалапали сповнені надії качки. Боббі заходився кидати їм решту хліба і, як завжди, веселився, спостерігаючи, з якою пожадливістю вони накидаються на дрібки і при цьому закидають голівки назад.
Невдовзі Боббі почало хилити на сон. Він дивився на річку, на мерехтливе мереживо сонячних зайчиків на воді, але спати хотілося ще дужче. Він проспав цілу ніч, але так і не відпочив.
Боббі задрімав з руками, повними крихт. Качки покінчили з тим, що знайшли у траві, й підступили ближче, тихо, задумливо покахкуючи. Годинник на площі вибив другу о дванадцятій двадцять і люди в центрі хитали головами, запитуючи одне в одного, куди котиться світ.
Сон Боббі ставав усе глибшим і, коли на нього впала тінь, він цього ані помітив, ані відчув.
— Гей, малий.
Голос був тихий і наполегливий. Боббі здригнувся, судомно хапнув повітря і випростався, кулаки розтиснулися і решта крихт посипалась додолу. У животі знову заповзали змії. Це не був ні Віллі Ширмен, ні Річі О’Міра, ні Гаррі Дулін. Боббі зрозумів це навіть спросоння. Та він майже пошкодував, що то не хтось із них. Або навіть усі троє. Побої — не найгірше, що може трапитися. Далеко не найгірше. Чорт, і як він тільки взяв і отак заснув?
— Малий.
Качки товклися Боббі по ногах, б’ючись за неочікуване частування, що на них звалилося. Крила молотили по гомілках і ступнях, та це було десь далеко-далеко.
Він бачив тінь чоловічої голови, що лежала на траві перед ним. Чоловік стояв позаду.
— Малий.
Боббі повільно, з хрускотом обернувся. Чоловік виявиться одягненим у жовтий плащ і десь на плащі буде око, вирячене червоне око.
Та на чоловікові був бежевий літній костюм. Черевце його вже почало переростати в черево й у тому місці на піджаку утворилася сумка, як у кенгуру. Боббі одразу ж збагнув, що це все-таки не один з них. За очними яблуками не свербіло, ніяких чорних ниток перед очима… а головне — це не істота, що тільки видає себе за людину. Це й була людина.
— Що? — промимрив Боббі тихим, розгубленим голосом. І досі не вірилося, як він міг отак заснути, отак від’їхати. — Чого вам треба?
— Я дам тобі два долари, якщо дозволиш мені посмоктати, — промовив чоловік у бежевому костюмі. Сягнувши до кишені піджака, він видобув звідти гаманця. — Можемо піти за он те дерево. Нас ніхто не побачить. Тобі сподобається.
— Ні, — сказав Боббі і встав. Він не до кінця розумів, про що говорить чоловік у бежевому костюмі, та деяке поняття в нього було. Качки сипонули врозтіч, та хліб був занадто великою спокусою, тож вони повернулися і знову почали витися й дзьобати навколо кросівок Боббі. — Мені вже час додому. Моя мама…
Чоловік підступив ближче, і далі тримаючи гаманця. Так, ніби вирішив віддати Боббі не якихось паскудних два долари, а геть усе.
— Тобі не конче робити це мені. Я сам тобі відсмокчу. Давай, що скажеш? Даю три долари, — голос чоловіка тремтів, то злітаючи до верхніх регістрів гами, то падаючи до нижніх, ніби сміючись, а наступної миті майже плачучи. — На три долари можна цілий місяць ходити в кіно.
— Ні, справді. Я…
— Тобі сподобається, усім моїм хлопчикам подобається.
Чоловік простяг руки до Боббі і йому раптом пригадалося, як Тед узяв його за плечі, поклав руки на потилицю і пригорнув до себе. Вони тоді були так близько, що майже могли поцілуватися. Тоді все було не так і водночас так само. Деякою мірою.
Не тямлячи, що робить, Боббі нахилився і зловив одну качку. Підняв догори отетерілу крякалку, верткий клубок з дзьоба, крил і лап, що веслували в повітрі, мигцем побачив чорну намистинку ока, і кинув у чоловіка в бежевому костюмі. Той зарепетував і здійняв руки, затуляючи обличчя, і впустив гаманця.
Боббі побіг.
Дорога додому лежала через площу, і на телефонному стовпі коло кондитерської Боббі угледів оголошення. Він підійшов ближче і прочитав його
