Серця в Атлантиді - Стівен Кінг

Боббі поклав брелок на поличку біля склянки з зубними щітками і пішов до себе переодягтися в піжаму. Коли вийшов, Тед сидів на канапі, палив і дивився на Боббі.

— Боббі, з тобою все гаразд?

— По-моєму, так. Зі мною ж усе і має бути нормально, хіба ні?

Тед кивнув.

— Думаю, з нами обома все має бути нормально.

— Я ще колись тебе побачу? — спитав Боббі, подумки благаючи Теда не говорити, як Самотній Рейнджер, не верзти заїжджену нісенітницю на кшталт «Ще побачимось, брате»… бо нісенітниця — це м’яко сказано. Лайно — ось як це називається. Боббі був упевнений, що Тед йому ніколи не брехав, і не хотілося, щоб починав зараз, коли розлука так близько.

— Не знаю, — Тед ретельно вивчав вогник цигарки. Коли він звів очі, Боббі помітив, що в них бринять сльози. — Не думаю.

Від цих сліз Боббі втратив самовладання. Він кинувся через кімнату, бажаючи обійняти Теда, відчуваючи, що повинен це зробити. Але спинився, коли Тед швидко схрестив руки на грудях своєї мішкуватої, старечої сорочки з виразом жаху і подиву на обличчі.

Боббі закляк, мов укопаний, все ще простягаючи руки для обіймів. Поволі опустив їх додолу. Ніяких обіймів, ніяких доторків. Таке правило. Але яке ж жорстоке, яке неправильне.

— Ти писатимеш мені? — запитав Боббі.

— Надсилатиму тобі листівки, — відповів Тед по хвилі роздумів. — Але не на твою адресу. Це могло б бути небезпечно для нас обох. Кому тоді? Є пропозиції?

— Надсилай Керол, — відповів Боббі, ні миті не вагаючись.

— Коли ти розповів їй про ницих людей?

У голосі Теда не було докору. Та й звідки йому взятися? Він же і так їде геть. Тож яке це має значення? Хіба що тип, що нашкрябав історію про крадія візків із супермаркету, напише в газеті: «БОЖЕВІЛЬНИЙ СТАРИЙ ВТІКАЄ ВІД ВТОРГНЕННЯ ПРИБУЛЬЦІВ». Люди читатимуть статтю одне одному під ранкову каву та пластівці і сміятимуться. Як висловився Тед того дня? «Недолугий провінційний гумор?» Якось так. Та якщо це насправді смішно, чому так боляче? Чому ж так нестерпно боляче?

— Сьогодні, — пропищав Боббі по-дитячому тонко. — Зустрів її в парку і воно якось… само вилетіло.

— Буває, — серйозно сказав Тед. — Я це чудово знаю. Дамбу іноді просто прориває. А може, так і краще. Попередиш Керол, що, можливо, я захочу зв’язатися з тобою через неї?

— Ага.

Тед замислився, постукуючи пальцем по губах. Потім кивнув.

— На листівках угорі писатиму «Люба К» замість «люба Керол», а внизу стоятиме підпис «друг». Так ви обоє знатимете, хто їх надіслав. Домовились?

— Ага, — сказав Боббі. — Супер.

Не супер. І взагалі нічого зовсім не супер, та краще, ніж нічого.

Раптом Боббі підніс руку до вуст, поцілував кінчики пальців і дмухнув на них. Тед, що сидів на канапі, всміхнувся, упіймав поцілунок і приклав його до своєї поораної щоки.

— А зараз краще йди спати, Боббі. Сьогодні був ще той день, та й пізно вже.

Боббі ліг у ліжко.

Спершу Боббі подумав, що сон той самий, що й вчора. Бідермен, Кушмен і Дін женуться за мамою по джунглях на острові Вільяма Ґолдінґа. Потім він збагнув, що дерева і ліани — лише візерунок на шпалерах, а стежка, по якій летіли мамині ноги, — насправді брунатний килим. Це не джунглі, а готельний коридор. Намальована його уявою версія готелю «Ворік».

Та містер Бідермен і двоє інших покидьків були тут як тут. Однак тепер до погоні долучилися ще й сентґебівці: Віллі, Річі та Гаррі Дулін. У всіх на обличчях були оті смуги білого і червоного кольору. І всі вони мали на собі жовтогарячі камзоли з червоним сяйливим оком на грудях:

Якщо не враховувати камзолів, на них нічого не було. Причандалля теліпалося і підстрибувало в гніздечках густого лобкового волосся. Усі, крім Гаррі Дуліна, вимахували списами. У нього в руках була бейсбольна бита, зазублена з обох кінців.

— Вб’ємо суку! — репетував Кушмен.

— Вип’ємо її кров! — вигукнув Дон Бідермен і метнув списа в Ліз Ґарфілд, ледь вона встигла майнути за ріг. Спис, посмикуючись, увігнався в укриту лісовим візерунком стіну.

— Застромимо його в її брудну пизду! — волав Віллі. Віллі, який міг бути добрим, коли друзів не було поряд. Червоне око в нього на грудях було витріщене. Пеніс під ним теж ніби витріщався.

«Біжи, мамо!» — спробував крикнути Боббі. Та з губ не злетіло ні звуку. У нього не було рота, не було тіла. Боббі перебував ніби там, а ніби деінде. Він летів поряд з мамою, неначе її тінь. Чув, як вона хапає повітря, бачив тремтячі, перекривлені жахом губи, порвані панчохи. Елегантна сукня теж була розідрана. Одна грудь була подряпана, з неї скрапувала кров. Одне око майже заплющене. Складалося враження, ніби вона вистояла кілька раундів проти Едді Албіні або Урагана Гейвуда, а може, й проти обох одразу.

— Ми тебе розідремо! — верещав Річі.

— Живцем з’їмо! — підхопив Кертіс Дін на все горло. — Кров вип’ємо, тельбухи випустимо!

Мама озирнулася на них і її ноги (туфлі вона десь загубила) зашпорталися одна об одну.

— Мамо, не треба! — застогнав Боббі. — Заради всього святого, не треба!

Ніби почувши сина, Ліз відвернулася і спробувала бігти швидше.

Вона промчала повз оголошення:

ДОПОМОЖІТЬ, БУДЬ ЛАСКА, ЗНАЙТИ НАШУ ДОМАШНЮ СВИНКУ!

ЛІЗ — наш ТАЛІСМАН!

ЛІЗ 34 РОКИ!

вона — ЗЛЮКА, але МИ ЛЮБИМО ЇЇ!

зробить усе, що захочете, якщо сказати їй: «ОБІЦЯЮ» (АБО)

«НА ЦЬОМУ МОЖНА ЗАРОБИТИ»

!ДЗВОНІТЬ: Гаузітонік, 5-8337

(АБО) ПРИНОСЬТЕ у «ГРИЛЬ ВІЛЬЯМА ПЕННА»!

запитайте НИЦИХ ЛЮДЕЙ У ЖОВТИХ ПЛАЩАХ!

пароль: «МИ ЛЮБИМО З КРОВ’Ю!»

Мама теж помітила оголошення і цього разу, коли її ноги вдарилися одна об одну, вона таки впала.

«Мамо, підводься!» — закричав Боббі. Та вона не підвелася. Можливо, не змогла. Натомість поповзла по брунатному килиму, раз-по-раз озираючись через плече. Волосся спітнілими пасмами падало на чоло та обличчя. Сукня на спині була розірвана і Боббі бачив її голі сідниці. Трусів не було. Що гірше, стегна позаду були забризкані кров’ю. Що вони з нею зробили? Боже праведний, що вони зробили з його мамою?

Попереду з-за рогу виринув Дон Бідермен. Знайшовши коротший хід, він перерізав їй шлях. Інші йшли одразу ж