Серця в Атлантиді - Стівен Кінг
«Облиш її! — спробував він закричати на містера Бідермена. — Не чіпай її, хіба не досить того, що ви наробили?»
Зненацька багряне око на жовтому камзолі містера Бідермена розплющилося ширше… і ковзнуло вбік. Боббі був невидимий, його тіло перебувало на один світ нижче по спіралі дзиґи, та червоне око його помітило. Червоне око помічало все.
— Вбиймо свиню, випиймо її кров, — сказав містер Бідермен хрипким, майже не своїм голосом і рушив уперед.
— Вбиймо свиню, випиймо її кров, — вторили Білл Кушмен і Кертіс Дін.
— Вбиймо свиню, випустімо тельбухи, з’їжмо її м’ясо, — підтягували Віллі та Річі, крокуючи в ногу вслід за іншими покидьками. Як і в інших чоловіків, їхні пеніси наставилися, немов списи.
— Їж її, пий її, рви її, грай її, — долучився до хору Гаррі.
Вставай, мамо! Біжи! Не дайся їм!
Вона спробувала. Та коли насилу поривалася встати з колін, на неї стрибнув Бідермен. Інші — слідом, обступивши. Коли їхні руки почали здирати з мами рештки розірваного на шмаття одягу, Боббі подумав: «Хочу вибратися звідси, хочу спуститися по спіралі у свій світ, зупинити дзиґу і покрутити її в інший бік. Тоді я зможу повернутися у свою кімнату в своєму світі».
От тільки то була ніяка не дзиґа, і Боббі це розумів, навіть коли образи зі сну потьмяніли і почали розсипатися. То була вежа, непорушне веретено, навколо якого кружляє і прядеться все суще. А тоді все зникло і ненадовго настало благословенне нічого. Коли Боббі розплющив очі, кімната купалася в сонячному літньому світлі. Був ранок четверга, останній червень президентства Айзенгавера.
ІХ. Бридкий четвер
Одне про Теда Бротіґена можна було сказати напевне: він умів готувати. Сніданок, який він поставив перед Боббі — злегка збовтана яєчня, тости і хрумкий бекон — був кращим за будь-яку їжу, яку вранці подавала мама. Коронною стравою в Ліз були величезні млинці без смаку, які вони макали в сироп «Тітка Джеміма». Сніданок Теда нічим не поступався стравам, що подавали в «Колонії» чи «Гарвічі». Єдина проблема — Боббі було не до їжі. Подробиць сну він не пам’ятав, та знав, що це був кошмар і що в якийсь момент, очевидно, розплакався, бо, коли прокинувся, подушка була волога. Та сон був не єдиною причиною його пригнічення і апатії цього ранку. Врешті-решт, сни — це ж не насправді. А от від’їзд Теда реальний, до того ж їде він назавжди.
— Ти поїдеш одразу з «Кутової лузи»? — запитав Боббі, коли Тед сів навпроти зі своєю порцією яєць з беконом.
— Так буде найбезпечніше, — Тед почав їсти, але повільно і без видимого задоволення. Отже, йому теж погано. Боббі був втішений. — Скажу твоїй мамі, що в мене в Іллінойсі захворів брат. Більше їй знати не треба.
— Поїдеш «Великим сірим псом»?
— Найпевніше, потягом, — Тед коротко всміхнувся. — Я ж тепер при грошах, не забувай.
— Яким?
— Краще тобі не знати деталей, Боббі. Чого не знаєш, не можеш розказати. І тебе не вимусять розсказати.
Якусь мить Боббі поміркував над сказаним, а тоді спитав:
— А ти не забудеш про листівки?
Тед підчепив шматочок бекону, але знову поклав на тарілку.
— Листівки. Купу листівок. Обіцяю. І давай більше не будемо про це.
— То про що поговоримо?
Тед замислився, потім усміхнувся щиро і приємно. Коли Тед усміхався, Боббі міг уявити, яким він був у двадцять років, у розквіті сил.
— Про книжки, звичайно ж, — сказав Тед. — Поговорімо про книжки.
Заносилося на пекельно гарячий день, це було очевидно вже о дев’ятій. Боббі допоміг витирати і складати посуд. Потім вони влаштувались у вітальні, де вентилятор Теда з усієї сили намагався розігнати вже знесилене повітря, і почали розмовляти про книжки… точніше Тед говорив про книжки. Цього ранку Боббі вже не відволікався на бій Албіні та Гейвуда і жадібно слухав. Він не розумів усього, про що казав Тед, та втямив достатньо, щоб усвідомити: книжки становлять окремий світ і Гарвіцька публічна бібліотека не його частина. Вона лише двері, що ведуть у цей світ, ні більше, ні менше.
Тед розповідав про Вільяма Ґолдінґа і про те, що він називав дистопічною фантастикою, потім перейшов на «Машину часу» Герберта Веллза, проводячи паралелі між Морлоками і Елоями та Джеком і Ральфом з Ґолдінґового острова. Далі зупинився на, як він це назвав, єдиному виправданні літератури. А це, на його думку, дослідження проблем невинності та досвіду, добра та зла. Наприкінці імпровізованої лекції Тед згадав роман «Екзорцист», що розглядає обидві ці проблеми («в популярному контексті»). Раптом Тед замовк. Потрусив головою, ніби хотів прояснити думки.
— Що таке?
Боббі відсьорбнув шипучки. Любити більше її він не став, та це був єдиний напій у холодильнику. А ще вона була холодна.
— Про що це я думаю? — Тед провів долонею по чолі, так, ніби в нього зненацька заболіла голова. — Цей роман же ще не написано.
— Це як?
— Ніяк. Я заговорився. Чому б тобі не піти трохи на вулицю, розім’яти ноги? Може, я приляжу ненадовго. Вночі спалося щось не дуже.
— Добре.
Боббі здалося, що трохи свіжого повітря, нехай навіть гарячого повітря, йому не завадить. Хоча слухати Теда було цікаво, Боббі відчув, що стіни квартири ніби насуваються на нього.
«Бо я точно знаю, що Тед від’їжджає, — вирішив Боббі. — Ось тобі й маленька, сумна рима: бо я точно знаю, що Тед від’їжджає».
Коли Боббі зайшов у свою кімнату по бейсбольну рукавицю, у голові на мить зринула згадка про брелок з «Кутової лузи», який він збирався подарувати Керол на знак того, що вони тепер хлопець і дівчина. Та тут йому пригадалися Гаррі Дулін, Річі О’Міра і Віллі Ширмен. Вони ж точно теж десь на вулиці, і коли підловлять його самого, то, найімовірніше, зіб’ють на квасне яблуко. Уперше за два чи три дні Боббі пожалкував, що тут немає Саллі. Саллі ще шмаркач, як і Боббі, та характер у нього крутий. Дулін з дружками могли б його віддубасити, та Саллі-Джон змусив би їх поплатитися за таку честь. Утім Ес-Джей у таборі, тож немає про що говорити.
Боббі й не подумав залишитися: не може
