Серця в Атлантиді - Стівен Кінг

— Її поранили, бачите. Боббі знайшов її…

— НЕГІДНИК! — заверещала Ліз. Праворуч від неї на столику стояла ваза. Ліз ухопила її і метнула в Теда. Тед пригнувся, однак недостатньо швидко, щоб повністю уникнути удару. Ніжка гепнула його в маківку, ваза відскочила, неначе камінь від поверхні ставка, вдарилася об стіну і розбилася.

Керол заверещала.

— Мамо, не треба! — кричав Боббі. — Він не зробив нічого поганого! Нічого поганого!

Ліз і уваги не звернула.

— Як ти смієш її торкатися? Так само ти й мого сина торкався? Торкався, так? Тобі все одно, якого кольору, аби молоденької крові!

Тед ступив крок до неї. Порожні петлі підтяжок метлялися по його ногах. Боббі бачив, як на його тімені під ріденьким волоссям, там, куди влучила ваза, проступають пуп’янки.

— Місіс Ґарфілд, запевняю вас…

— Запевняй ось це, брудний збоченцю!

Крім вази на столику не було нічого, тож Ліз ухопила сам столик і пожбурила в Теда. Столик вгатив йому в груди і змусив позадкувати. Тед опинився б на підлозі, якби не стілець з прямою спинкою. Він повалився на нього, дивлячись на Ліз широко розплющеними шокованими очима. Рот у нього посіпувався.

— Він тобі допомагав? — спитала Ліз. Її обличчя було мертвотно бліде, синці виділялися на ньому, наче родимки. — Ти навчав мого сина допомагати?

— Мамо, це не він її поранив! — кричав Боббі, обхопивши її за стан. — То був не він, він…

Вона схопила Боббі так само, як вазу, як столик. Потім він подумає, що в мами з’явилися такі ж самі сили, як і в нього, коли він ніс Керол з парку вгору пагорбом.

Ліз пожбурила Боббі через кімнату. Він гепнувся об стіну. Голова смикнулася назад і приклалася об годинник у вигляді сонячного диска з променями, збиваючи зі стіни і зупиняючи його назавжди. Перед очима роїлися чорні крапки, в голові швидко майнула плутана думка

(ідуть оточують тепер на оголошеннях його ім’я)

про ницих людей. Тоді Боббі сповз на підлогу. Намагався пригальмувати, та коліна не хотіли розгинатися.

Ліз глянула на нього, схоже, без особливого зацікавлення, і перевела погляд на Теда, що сидів на стільці зі столиком на колінах. Ніжки наставилися йому в обличчя. По одній щоці цебеніла кров, а волосся стало швидше червоне, аніж сиве. Він намагався щось сказати, та з горла виривався лише сухий, розгонистий кашель старого курця.

— Брудний маніяк. Брудний, огидний маніяк. За два центи я спущу тобі штани і повідриваю твоє брудне причандалля.

Вона обернулася і знову зиркнула на сина, що лежав, скрутившись клубком. Вираз, що Боббі помітив у тому її оці, яке принаймні можна було роздивитися — презирливий, звинувачувальний — змусив його заплакати ще дужче. Вона не сказала: «Ти такий самий», проте Боббі прочитав це в її оці. Тоді Ліз знову обернулася до Теда.

— Знаєш, що? Ти потрапиш за ґрати.

Вона наставила на Теда пальця і навіть крізь сльози Боббі помітив, що нігтя, який був на місці, коли мама сідала в «мерк» містера Бідермена, більше немає, а замість нього видніється кривавий, рваний рубець. Її голос лунав розпливчасто, так, ніби розсіювався, долаючи завелику нижню губу.

— Зараз я викличу поліцію. Як маєш клепку в голові, сиди спокійно, поки я дзвонитиму. Просто припни язика і не рухайся, — її голос все підвищувався і підвищувався. Подряпані, з набряклими кісточками пальців і зламаними нігтями руки стиснулися в кулаки і вона потрясла ними перед Тедом. — Як утечеш, я наздожену і розшматую тебе найдовшим ножем для м’яса, який тільки маю, ось побачиш. Я зроблю це просто на вулиці, в усіх перед очима, а почну з тієї частини тіла, яка, схоже, завдає тобі… вам, хлопцям… стільки клопоту. Тож сиди тихо, Бреттіґене, якщо хочеш дожити до в’язниці, і щоб навіть не рипався.

Телефон стояв на столику біля канапи і вона рушила до нього. Тед сидів зі столиком на колінах, по щоці цебеніла кров. Боббі скоцюрбився поряд з годинником, який мама виміняла на рекламні наліпки. Разом із подихом Тедового вентилятора у вікно линув поклик Баузера: гав-гав-гав.

— Місіс Ґарфілд, ви не знаєте, що тут сталося. З вами трапилося дещо жахливе і я глибоко вам співчуваю… Але це трапилося з вами, а не з Керол.

— Замовкни, — вона не слухала, навіть не дивилася в його бік.

Керол підбігла до Ліз, простягла руки, та так і застигла. Очі на блідому личку стали величезними. Щелепа відвисла.

— Вони зірвали з вас сукню? — це був напівшепіт, напівстогін. Ліз припинила набирати номер і повільно обернулася до неї. — Чому вони зірвали з вас сукню?

Здавалося, Ліз замислилася над відповіддю, ретельно зважувала.

— Замовкни, — проказала вона врешті-решт, — просто замовкни, добре?

— Чому вони за вами гналися? Хто б’є? — її голос зірвався. — Хто б’є?

— Замовкни! — Ліз впустила телефон й затулила вуха руками. Боббі дивився на неї з дедалі більшим жахом.

Керол обернулася до нього. По щоках котилися свіжі сльози. У її очах стояло розуміння, знання на кшталт того, що було в нього самого, коли містер Макквон намагався його надурити.

— Вони за нею гналися, — сказала Керол. — Коли вона спробувала втекти, наздогнали і змусили повернутися.

Боббі знав. Її переслідували по готельному коридору. Він бачив це, хоч і не пам’ятав де, але бачив.

— Змусьте їх припинити! Зробіть так, щоб я цього не бачила! — закричала Керол. — Вона відбивається, але не може втекти! Відбивається, але не може втекти!

Тед штовхнув столика на підлогу і насилу зіп’явся на ноги. Його очі палали.

— Обійми її, Керол! Міцно! Тоді це припиниться!

Здоровою рукою Керол обхопила матір Боббі. Ліз позадкувала на крок і ледь не впала, зачепившись туфлею за ніжку канапи. Зуміла втриматися на ногах, але телефон покотився на килим поряд з простертою кросівкою Боббі. З нього полинуло тріскуче покаркування.

На мить усе так і застигло. Ніби вони грали в фігури і хтось крикнув: «Замри!» Перша ожила Керол: відпустила стан Ліз Ґарфілд і відступила назад. Спітніле волосся лізло в очі. Тед підійшов і поклав руку їй на плече.

— Не чіпай її, — сказала Ліз, але механічно, без настійливості. Хоч що б там спалахнуло в її голові при вигляді Теда Бротіґена з дитиною на колінах, воно трохи пригасло, принаймні на якийсь час. Вигляд у Ліз був знесилений.

Однак Тед опустив руку.

— Маєте рацію.

Ліз глибоко вдихнула, затамувала дух, потім видихнула. Глянула на Боббі, відвела очі.

Боббі щирим серцем бажав, щоб вона простягла руку, трохи йому допомогла, бодай встати,