Серця в Атлантиді - Стівен Кінг

— Забирайся, Ренді, — вимовила Аланна хрипким, тихим шепотом. У розпачі вона назвала Боббі іменем батька. — Забирайся, поки ще можеш.

Старий Джі зіслизнув зі стільця для чищення взуття на підлогу. Коли він рушив уперед, пом’ятий піджак із бганого ситцю зачепився за підставку і роздерся, та старий і уваги не звернув. Шовкова підкладка метлялася коло його коліна, немов іграшковий парашут. Його очі стали ще більше схожими на пропалини.

— Хапай його, — сказав Джі тремтячим голосом. — Хапай малого.

Та Боббі побачив достатньо. Допомоги тут чекати марно. Він миттю метнувся до дверей і рвучко відчинив їх. Чув, як за спиною заворушилися люди, але повільно. Надто повільно.

Боббі Ґарфілд вискочив у ніч.

Він пробіг майже два квартали, коли поколювання в боці змусило його спершу стишити ходу, а потім взагалі зупинитися. Погоні не було, і це добре, та коли Тед зайде в «Кутову лузу» по гроші, йому кінець, фертик, kaput. Тепер йому треба перейматися не одними лиш ницими людьми, а й старим Джі, й усіма іншими. А він ні про що не здогадується. Питання в тому, чим може зарадити він, Боббі?

Боббі роззирнувся і не побачив жодної вітрини. Він опинився біля складів. Вони громадилися над ним, немов гігантські обличчя з майже стертими рисами. Пахло рибою, тирсою і злегка тягло якоюсь тухлятиною, можливо, зіпсованим м’ясом.

Він нічого не може вдіяти. Всього лише дитина, від якої нічого не залежить. Боббі це знав, та знав і те, що не може дозволити Тедові йти в «Кутову лузу», бодай не спробувавши застерегти його. Це зовсім не геройство хлопців Гарді, він просто не може піти, не спробувавши. І все це через маму, через його рідну маму.

— Я тебе ненавиджу, мамо, — прошепотів Боббі. Йому й досі було холодно, та по тілу стікав піт. Мокрим був кожнісінький дюйм шкіри. — Мені байдуже, що з тобою зробили Дон Бідермен і ті двоє. Ти сволота і я тебе ненавиджу.

Боббі розвернувся і підтюпцем подався туди, звідки прийшов, тримаючись у тіні. Двічі він чув чиїсь кроки і присідав ув арках, зіщулившись, поки вони не віддалялися. Зіщулюватися було легко. Ще ніколи в житті він не почувався таким маленьким.

Цього разу Боббі таки звернув у завулок. По один бік стояли сміттєві баки, по інший — поскладані коробки з пляшками для здачі. Від них ішов запах пива.

Колона з картонок була на півфута вища за Боббі, тож, сховавшись за неї, з вулиці його зовсім не стало видно. Коли Боббі сидів у засідці, об ногу черкнулося щось гаряче і волохате і він мало не почав був кричати.

Та вчасно затамував вереск у горлі, перш ніж він встиг повністю вирватись; поглянув униз і помітив замурзану вуличну кішку, що світила на нього зеленими фарами очей.

— Кота звідси! — прошепотів Боббі й копнув кішку ногою. Кішка вищирила голочки зубів, засичала і повільно, величаво подалася геть вуличкою, петляючи між злиплими копицями відходів і скалками битого скла, задерши хвоста з явною зневагою. Крізь цегляну стіну «Кутової лузи» до Боббі долинали глухі ритми музичного автомата. Мікі та Сільвія співали «Любити — це дивно».

Дивно, ще й як. Великий дивний геморой на дупу.

Зі схованки Боббі годинника в похоронному бюро видно не було і він втратив будь-яке уявлення, багато чи мало часу пройшло. Довкола просмерділого пивом і сміттям завулку продовжувалася опера літнього вуличного життя. Люди перегукувалися, часом сміючись, іноді сердито, то англійською, то десятками інших мов.

Тріск вибухів змусив Боббі заціпеніти. Першою думкою було: «Постріли», та потім збагнув, що то феєрверк (можливо, петарди), і трішки розслабився. З гуркотом мчали автомобілі, здебільшого яскраво розфарбовані, відкриті з усіх боків перегонові та саморобні з хромованими викидними трубами і прямобіжним глушником. Один раз почувся шум, схожий на бійку навкулачки. Збіглися люди і криками підбадьорювали забіяк.

Пройшла пані, співаючи «Там, де хлопці» гарним, невиразним голосом, що лунав одночасно і п’яно, і сумно. Наблизились і завмерли поліційні сирени.

Боббі не задрімав, та побачив сон наяву. Вони з Тедом жили на якійсь фермі, можливо, у Флориді. Роботи в них було чимало, та Тед, як на свій вік, непогано давав собі раду, особливо тепер, коли кинув палити і великою мірою позбувся проблем з диханням. Боббі ходив до школи під іменем Ральфа Саллівана, а вечорами вони сиділи на ґанку, їли Тедові страви і пили чай з льодом. Боббі читав Тедові газети, а коли вкладалися в ліжка, то спали глибоким, спокійним сном, який не тривожили нічні жахи. Коли вони щоп’ятниці їздили до супермаркету, Боббі завжди перевіряв дошки оголошень, чи не розшукує хтось домашніх тваринок і чи не прикріплена догори ногами картка «ПРОДАЄТЬСЯ СТАРИЙ АВТОМОБІЛЬ», та не знаходив нічого. Ниці люди більше не відчували Теда. Він не був більше нічиїм псом і вони з Боббі безпечно жили на своїй фермі. Не як батько і син чи дідусь і онук, а просто як друзі.

«Такі, як ми», — сонно подумав Боббі, прихилившись до цегляної стіни. Голова опускалася все нижче й нижче, аж доки підборіддя ледь не торкнулося грудей. — Такі, як ми. Невже не існує місця для таких, як ми?»

Вуличку затопило світло. При цьому Боббі щоразу визирав з-за купи картонок.

Тепер він ледь не пропустив їх. Йому хотілося заплющити очі й думати про ферму, та Боббі все ж змусив себе подивитися й угледів товстий, жовтий хвостовий плавець «чекера», що саме гальмував біля «Кутової лузи».

У кров хвилею шугонув адреналін, запалюючи у Боббі в голові лампи, про існування яких навіть не здогадувався. Він вихопився з-за коробок, скинувши дві верхні додолу, зачепився ногою за порожній сміттєвий бачок і пожбурив об стіну. Ледь не наступив на щось пухнасте і шипляче — знову кішка. Боббі копнув її геть і вибіг із завулка. Звернувши до «Кутової лузи», послизнувся на чомусь липкому та густому і впав на одне коліно. Побачив обведений кільцем холодного, блакитного світла годинник на будівлі похоронного бюро. Дев’ята сорок п’ять. Таксі, не вимикаючи двигуна, стояло на узбіччі перед «Кутовою лузою». Тед Бротіґен стояв під тентом «ЗАХОДЬТЕ, ВСЕРЕДИНІ ПРОХОЛОДНО» і розраховувався з водієм. Отак, схилившись до опущеного віконця, він був схожий на Бориса Карлоффа ще дужче, ніж будь-коли.

Навпроти, коло похоронного бюро стояв велетенський «олдсмобіл», не поступаючись кольором червоним штанам Аланни. Раніше його тут