Серця в Атлантиді - Стівен Кінг
Вони проминули «Гриль Вільяма Пенна». З усіх вікон лилося яскраве світло, а по обидва боки вулиці аж на три квартали тяглися шереги автівок, та Боббі не трапилося жодного ненормального «десото», як і інших машин, що б скидалися на погано замаскованих живих істот. За очними яблуками не свербіло, чорних ниток не було.
Таксі перетнуло міст над каналом і вони опинилися внизу. З багатоквартирних будинків, по боках яких, неначе металеві блискавиці, зигзагом спускалися пожежні сходи, долітала гучна латиноамериканська музика. На перехрестях деяких вулиць зграйками стояли молодики з блискучим, зачесаним назад волоссям, на інших — збіговиська сміхотливих дівчат. Коли «чекер» загальмував на світлофорі, до них ліниво наблизився чоловік з шоколадною шкірою. Під габардиновими штанами, з яких визирала гумка білих, блискучих трусів, колихалися його стегна, наче олія на воді. Він запропонував протерти вітрове скло засмальцьованою ганчіркою, яку тримав у руці. Рой Делоїс безцеремонно махнув головою і, як тільки спалахнуло зелене світло, рвонув уперед.
— Бісові латиноси, — пробурмотів Рой, — не треба їх взагалі пускати в країну. У нас що, своїх чорнопиких мало?
Увечері Наррагансетт-стрит виглядала по-іншому: трохи моторошніше, але й фантастичніше водночас. Слюсарні… обмін чеків… кілька барів, з яких вихлюпувалися сміх, музика з автоматів і чоловіки з пляшками пива в руках… «ПІСТОЛЕТИ РОДА»… і ось, трішки далі від «Рода», поряд з крамничкою особливих сувенірів — «СТОЯТИ, СИТНІ МАКАРОНИ». Звідси до «Кутової лузи» не більш ніж чотири квартали. Зараз тільки восьма. У Боббі ще купа часу.
Коли Рой Делоїс загальмував на узбіччі, на лічильнику набігло вісімдесят центів. Плюс п’ятдесят центів чайових — і, вважай, у старому доброму велофонді зазяяла велика прогалина. Боббі було байдуже. Він ніколи не трястиметься над грошима так, як вона. Якби встигнути застерегти Теда, перш ніж той потрапить у лапи ницих людей, він залюбки ходитиме пішки все життя.
— Ох і не хочеться мені тебе тут висаджувати, — сказав Рой Делоїс. — І де твій дідусь?
— Та вже десь зараз буде, — запевнив Боббі, намагаючись говорити якомога безтурботніше. Йому це майже вдалося. Просто дивовижно, на що здатна людина, загнана в глухий кут.
Боббі простяг гроші. Рой Делоїс не брав, кілька секунд вагався, чи не відвезти його назад до «Спайсерза».
«Але, — думав він, — якщо малий наплів про дідуся, то що йому робити тут, унизу? Для дівчат він ще зелений».
«Все нормально, — подумки переконував Боббі. Так, йому здавалося, що він це може, принаймні трішечки. — Ну ж бо, перестань хвилюватися. Зі мною все буде в порядку».
Врешті Рой Делоїс таки взяв зіжмаканий долар і тріо десяток.
— Це справді забагато, — сказав він.
— Дідусь наказував мені ніколи не скупитися, як деякі, — пояснив Боббі, вибираючись з таксі. — Може, вам слід завести нового собаку. Тобто цуцика.
Роєві Делоїсу було десь під п’ятдесят, та від здивування він виглядав значно молодшим.
— Як…
Тоді Боббі почув, як він вирішив, що йому все одно, як. Рой Делоїс ввімкнув передачу і поїхав геть, залишаючи Боббі самого перед «Ситними макаронами».
Він стояв, допоки задні фари таксі не зникли з очей, тоді повільно рушив у напрямку «Кутової лузи». Затримавшись лише, щоб зазирнути в запилюжену вітрину «ОСОБЛИВИХ СУВЕНІРІВ». Бамбукова ширма була відслонена, та єдиним особливим сувеніром на ляді виявилася керамічна попільничка у формі унітаза, у сидінні якого була дірка для цигарок. На бачку виведено: «ПАРКУЙТЕ СВІЙ ЗАД». Боббі це здалося досить дотепним, але не вельми годящим для вітрини. Він якось сподівався на товари сексуального призначення, особливо зараз, коли зайшло сонце.
Боббі попрямував далі, проминаючи «Б-ПОРТ ДРУК», «РЕМОНТ ВЗУТТЯ ПРОСТО З НОГИ» і «ПРИКОЛЬНІ ГРАЛЬНІ КАРТИ НА ВСІ ВИПАДКИ ЖИТТЯ». Перед ним був ще один бар, ще кілька молодиків на розі і звуки групи «Каділакс»:
«Б-ррр, чорні дудочки! Коли я в них, я перець крутий; коли я в них, я рвуся в бій».
Боббі опустив голову і, згорбившись та засунувши руки в кишені, підтюпцем подався через вулицю.
Навпроти бару містився зачинений ресторан із драним тентом, що нависав над замазаними вікнами. Боббі ковзнув у його тінь і попростував далі; зіщулився, коли хтось закричав і розбилася пляшка. На наступному розі знову по діагоналі перейшов Хулігансетт на той бік, де містилася «Кутова луза».
На ходу Боббі спробував налаштувати свій розум назовні, щоб вловити якісь сліди Теда. Нічого. Не дуже й дивно. На місці Теда він би подався кудись на зразок Бріджпортської публічної бібліотеки, де можна сидіти й не привертати уваги. Можливо, після закриття бібліотеки він, щоб згаяти ще трохи часу, пішов би щось перехопити. Врешті викликав таксі й поїхав по гроші. Боббі не думав, що Тед уже десь поблизу, та все одно продовжував прислухатися. І то так зосереджено, що врізався в хлопця, навіть не помітивши його.
— Гей, cabrón![15] — гукнув той, неприязно сміючись. Руки схопили Боббі за плечі, не даючи йому пройти. — Куди це, на твою думку, ти прешся, putino[16]?
Боббі звів очі й угледів чотирьох молодих хлопців, з тих, яких мама назвала б вуличними. Вони стояли перед закладом під назвою «БОДЕҐА». «Пуерториканці», — подумав Боббі. Усі були одягнені в штани-дудочки з гострими кантами. З-під холош вистромлювалися чорні, дзьобаті черевики. На них були блакитні шовкові піджаки з написом «ДІАБЛОС» на спині. Літера «I» була зображена у формі чортових вил. Здалося, ніби вже десь такі бачив, та часу пригадувати не було. Із завмиранням серця Боббі збагнув, що натрапив прямісінько на чотирьох членів якоїсь банди.
— Перепрошую, — пробелькотів Боббі надтріснутим голосом, — Справді, я… перепрошую.
Він вирвався з рук, що вчепилися йому в плечі, й почав обходити хлопця збоку. Та тільки ступив крок, як його вже схопив інший.
— Куди зібрався, tío?[17] — спитав він. — Куди, га, tío mío?[18]
Боббі випручався, та четвертий хлопець штовхнув його назад до
