Дожени або зникни - Наталі Саксаганська

Епілог

Подзвонила Діна, коли Соля сиділа в парку на лавочці, не наважуючись їхати додому. Вона здогадувалася, що Орест її не послухає та буде шукати. А вона не хотіла його бачити. Вона почувалася так, наче її використали. Наче залізли без дозволу в її найпотаємніші думки. Ніяковіла згадуючи, що саме міг прочитати хлопець. Адже вона писала те, що не наважувалась нікому розповісти.

 — Привіт, подруго. Де пропала? Я розумію, що вам з Левицьким не до мене. Але все ж таки, май совість. Весь вечір не можу до тебе додзвонитися. 

 — Привіт, Ді. Вибач. Трохи зайнята була. 

 — А що з голосом? 

 — Нічого, все добре. 

 —  Мене не проведеш. Ти де? Я зараз же підʼїду. 

Солі прийшлось зізнатись, де вона. Бо від Дінки не відчепишся, з іншого боку Соломії потрібно було з кимось поговорити.

Довго чекати на подругу не прийшлось. Якось криво припаркувавшись вона діловито вийшла з позашляховика. Схопивши Солю в обійми, сіла коло неї.

 — Ну, розповідай.

Соля завжди дивувалася, як Дінка тонко відчувала, що з нею щось коїться. Вона завжди була відкрита, на відміну від Солі. Соломія ж звикла тримати все в собі. 

 — Орест знайшов мій щоденник. І прочитав його. Він дурив мене весь час. Він знав про мене все, ще до знайомства.

 — Хм.. Цікаво.

 — Що ж тут цікавого? 

 — Що ти там такого писала, що хлопець ні разу тебе не бачивши, придумав такий план для знайомства?

Соля нахмурилася, Діна продовжувала розмірковувати.

 — Звісно, подруго, я його не вигороджую. Але це так романтично.

 — Це все міняє… Я готова була йти проти його батька, готова була підтримувати Ореста, але тепер це не має ніякого сенсу. 

Діна мовчала, лише зводила плечима. 

 — Він тебе кохає, Солю. Яка вже різниця, як ви познайомилися?

 — Можливо, це якась гра. Може він побився об заклад, що мене добʼється? Адже це було легко, знаючи про мене зі щоденника! 

 — Подруго, ти надивилася детективів. Він зробив неправильно, але ніхто не святий.

 — Як мені тепер йому довіряти?

 — Зробімо так, ми зараз зʼїмо по морозиву, а там вирішимо, що робити. 

Вона потягла подругу до найближчої кавʼярні. 

«Маленька, я не хотів, щоб так вийшло. Вибач мені. Мені погано без тебе»

Пізніше Соля прочитала повідомлення від Ореста. 

Проте вирішила не відповідати...

Оресту було паскудно.  Їхати до Солі він не наважувався.

До маєтку повернулась  засмучена мама, вона не зізнавалася, але він і сам здогадався  — це щось повʼязане з батьком.  Вартувало увімкнути телевізор, як все стало зрозуміло  — по всіх каналах обмусолювали новину, що Алекса Левицького  застукали в обіймах  молодої коханки. На фото був дійсно батько  в компанії якоїсь дівчини, її обличчя не можна було розглядіти, але те що це був сам Левицький сумнівів не залишало.

 — Я не здивована,  —  промовила мама,  — але не хотіла, щоб це вплинуло на тебе й на наше імʼя. 

 — Він сволота! Навіщо ти це терпиш?  — Орест почорнів від гніву.

 — Синку, я не можу залишити йому тебе. Я знаю, що ти не такий. І колись посядеш місце батька, і все зміниться. 

 — І ти туди ж! Як ви мене дістали!

Він схопив куртку та вибіг на подвірʼя, відкрив гараж, де крім дорогих автівок стояв ще й байк. Це був найулюбленіший мотоцикл батька з якого він пилинки здував. Орест схопив ключі, які завжди висіли поруч. Ніхто ніколи їх не чіпав, бо  всі добре знали, що це заборонено. 

Він перекинув ногу, завів двигун. Виїхав до воріт.

 — Оресте Олександровичу, ви впевнені, що не хочете покататися на чомусь іншому?  — Олег з охорони, намагався як міг застерегти Ореста. 

 — Відчиняй браму!

Металеві двері відчинилися, мотоцикл заревівши вилетів на дорогу. 

Орест мчав по трасі. Вітер свистів у вухах, образа і злість змішувались в його свідомості, створюючи вибухову суміш емоцій, яка змушувала його тиснути на газ ще сильніше.

 Криві повороти і круті віражі тільки підігрівали в ньому адреналін. Орест почувався невразливим, ніби злиття з “машиною” стало єдиним виходом для його киплячої душі.

Його думки були хаотичні й безладні, відгомін недавньої сварки з Солею, і звістка про зраду батька, продовжували палити його зсередини. Кожне слово відлунювало в голові, як ехо в горах.  Злість ставала його пальним.

Попереду з’явилася вантажівка, але Орест не мав наміру гальмувати. Він зробив різкий маневр, і мотоцикл пролетів уздовж кабіни всього в декількох сантиметрах.  Він почув пронизливе гудіння з боку водія фури, але йому було байдуже. Світ зменшився до межі його зору та металевого звіра під ним.

Кожен наступний поворот був випробуванням,  Він кидав виклик долі, граючи з нею на межі можливого. Орест знав, що такі ігри можуть закінчитися трагічно, але страх був останнім, що він відчував зараз.

Коли дорога вивела його на довгу пряму ділянку, Орест відірвався на повну. Відчуття швидкості було захопливим і небезпечним водночас. Його зір затуманився  – чи то від швидкості, чи то від емоцій, – але він не зупинявся. Він мчав вперед, залишаючи за собою лише шум мотора і слід від гуми на асфальті.

Нарешті, відчувши, що його злість трохи вщухла, Орест почав поступово сповільнюватися. Втома накотилася, як хвиля, і він зрозумів, що вже давно вичерпав свої сили. Але це був не кінець. Він знав, що робити далі. У його голові зрів останній план – розбити мотоцикл, щоб насолити батькові.

Звивиста ділянка дороги, що попереду, була ідеальним місцем для цього задуму. Орест повернув важіль керма різко в бік, направляючи мотоцикл прямо на бетонний бар'єр. Мить – і мотоцикл злетів у повітря, гучний удар, розбитий метал і скло розлетілися в усі сторони.

Він лежав на землі, відчуваючи пекучий біль у всьому тілі, потроху  його злість почала відступати. Зараз, лежачи на холодному асфальті, він вдивлявся в уламки мотоцикла, відчуваючи дивне задоволення від того, що йому вдалося це зробити. Але гіркота від того що він, можливо, назавжди втратив Солю нікуди не поділася. Вона корінням стискала серце, не даючи нормально дихати. Йому потрібно щось робити!