Дожени або зникни - Наталі Саксаганська

Орест не пам'ятав точно, де кинув свій телефон, тому пішов до покоївки, запитати чи не знаходила вона його гаджет?

Соломія стояла посеред кімнати, повільно оглядаючись навколо. Минулого разу вона не встигла все роздивитись, тому тепер зацікавлено розглядала кожну деталь. Тепер кожна дрібниця викликала у неї цікавість, їй хотілося більше дізнатися про Ореста. Вона провела пальцями по струнах гітари, що лежала на ліжку. Згадала, як Орест вчив її грати. Від цих спогадів стало тепло та затишно.

Раптом її погляд зупинився на столі та напіввідкритій шухляді. Всередині виднівся зошит, який дуже нагадував їй один знайомий предмет. Вона повільно підійшла ближче і, не стримуючи цікавості, витягла зошит. Її серце забилося швидше, коли вона зрозуміла, що це її загублений щоденник.

Соломія обережно відкрила його, пальці легенько ковзнули по пожовклих від часу сторінках. Її очі пробігли рядки, написані її власною рукою. Всі її таємниці, думки, почуття – все тут. Вона ніяк не могла зрозуміти, як щоденник опинився у Ореста. Чому він його не повернув? Чому взагалі не згадав про нього? Розчарування й образа захлеснули її.

Вона стояла так, із зошитом у руках, намагаючись зібрати думки і знайти пояснення, коли раптом почула, як двері кімнати відчинилися. Орест зайшов і, побачивши Соломію з її щоденником, застиг на місці. Його обличчя відразу змінилося: здивування, провина, а потім щось схоже на паніку пробігло його очима.

— Солю, це не те, що ти думаєш, — почав він, але слова застрягли в горлі.

Вона глянула на нього з болем і обуренням.

— Як ти міг? — Її голос тремтів. — Як ти міг тримати це в себе і нічого не сказати?

Орест підняв руки вгору, намагаючись заспокоїти Солю.

— Я знайшов його випадково. Я не знав, як тобі сказати, боявся, що ти образишся. Хотів повернути, але потім... потім стало занадто пізно, і я просто не знав, як це зробити правильно.

Соломія дивилася на нього, не вірячи своїм вухам.

— Ти мав мені сказати, як тільки знайшов. Це мої особисті речі, мої почуття.

Орест зробив крок до неї, але вона відступила.

— Я розумію, — сказав він тихо. — Вибач. Мені справді шкода. Я ніколи не хотів тебе образити.

Вона глибоко вдихнула, намагаючись стримати сльози. Вона відчула, що їхні відносини можуть ніколи не бути такими, як раніше.

—  Де ти його знайшов? —  Блакитні очі потемніли, обрушивши на нього важкий погляд.

—  У твоєму колишньому будинку. Але я не думав, що колись зустрінусь з тобою. Та потім, читаючи сторінку за сторінкою, зрозумів, що ти не така як всі, інша… Я захотів тебе побачити, захотів перевірити яка ти насправді. Я думав тобі сказати, але потім, як буде слушна мить.

—  Ти брехав мені. З першої зустрічі. Я ж розповідала тобі, що не хочу, щоб мій щоденник хтось читав! Це моє! Це особисте!

—  Солю, ну перестань, це ж всього лише якийсь щоденник! Не роби з мухи слона.

Соля більше не дивилася йому в очі, щось обірвалося всередині, вона не хотіла його більше бачити. Вона схопила зошит та побігла по сходах нагору.

— Солю! —  В одну мить догнав її, притримав за лікоть. Спустився по руці вниз, поки не обхопив пальцями її долоню.

В її голосі заграли сталеві нотки. Вона була розлюченою.

—  Ти знав про мене все: про маму, Ніка, про мої відносини з батьком. Ти знав чим я займаюсь, чим я живу. Це наче копирсатися в чужій білизні! А наша перша зустріч? Ти плів тоді про загублений ланцюжок?! Це теж брехня?

—  Я купив його напередодні. Та то був жарт... Я не знав як до тебе підступитись!

— Дай мені час, Орест. Я повинна обдумати все це.

Він хитнув головою, не знаючи, що ще сказати. Відпустив її руку. Соломія швидко вийшла з кімнати, залишивши його наодинці.