Дожени або зникни - Наталі Саксаганська

Вранці Соля написала подрузі повідомлення: «Я сьогодні їду з Орестом, зустрінемося в універі.» 

Після чого, менше ніж за хвилину, отримала на свій телефон купу смс зі знаками питання та емоджі. 

Соломія лише посміхнулася, вона вже уявила, як Ді трясе її за плечі, намагаючись дізнатися подробиці. 

Вона ще раз глянула в дзеркало, закинула рюкзак на плече та вийшла за двері. 

Біля будинку вже стояла автівка Ореста, сам хлопець чекав на неї ззовні обпершись об капот  та закинувши ногу на ногу. 

Соля уповільнила крок, глибоко набираючи в легені повітря. Вона намагалась заспокоїтися, але її рум'янець на щоках та сяючі очі виказували її почуття. 

— Hello, — зробив крок, цілуючи її в щоку. 

— Привіт, — трохи ніяково обняла. 

Орест відчинив дверцята для Солі,  почекав поки дівчина умоститься на шкіряне сидіння, сів за кермо. Але  хлопець чомусь нікуди не поспішав. 

— Я про тебе всю ніч думав, — повернувся обличчям до Солі.

— Он як, а я відразу заснула. 

— Признайся, ти теж про мене думала!

— Нууу, може трішки, — весело засміялася, оголюючи білосніжну посмішку.

— Трішки кажеш, — доторкнувся до її підборіддя, нахилився та поцілував в губи.

Соля знову відчула тепло, яке йшло від Ореста, що відлунювало струмом  по її тілу. 

 — Дякую за сукню, — прошепотіла вона.

—  Ти її варта, — знову прилинув до неї. 

Орест не міг зупинитися, він не міг насититися цією Колючкою. І те що Соля, нарешті,  відповіла на його почуття підбурювало в ньому ще сильнішу жагу. 

Їм було важко відірватися один від одного. Той адреналін та хімія, що вирувала між ними плутала думки й зупиняла час. 

Тім вже двічі надзвонював Оресту, не розуміючи куди зник його друг. Нарешті Орест відповів, сказавши що вже їде. 

Увімкнувши плей-лист вони все ж таки виїхали до універу. З магнітоли лунав запальний звук гітари. 

— Гарна музика. 

— Ти думаєш? 

— Мені подобається, зроби голосніше, — попросила Соля. 

— Хочу написати до неї ще й слова.

— Так це твоя? Неймовірно. Це справжній хіт, ось побачиш, — заволала Соля, — потрібно, щоб про неї дізнались. 

— Хм, мені достатньо, що її почула ти, —  відірвав одну руку від керма та легенько доторкнувся до її щоки. 

Автівка Ореста швидко прилетіла до воріт головного корпусу, де ось-ось розпочнуться заняття. Він помітив, що Соломія не поспішає виходити. Щось гортала в телефоні, потім заглянула до рюкзака, ніби щось шукаючи. 

— Мала, — посміхнувся Орест, мені ,звісно, все одно, що ми запізнимось, але на тебе це не схоже.

— Зараз, секунду, —  вона знову заметушилася.

— Стривай, — раптом вигукнув хлопець,  ти чекаєш поки всі розійдуться, щоб нас не бачили разом? 

— Про нас і так вже пліткують. 

— І що? Люди завжди пліткують про тих хто їм цікавий,  — він легенько поклав руку на її стегно, —  чи тобі сподобалось бути викраденою посеред лекцій? 

— Не смій більше. 

— Тоді ходімо, — добродушно посміхнувся.

Солі нічого не залишалося, як послухатись Ореста та вийти нарешті  з машини.  

Як і передбачала дівчина їхній приїзд не залишився без уваги. 

Соломії здалося, що лише ліниві не витріщалися на них та не шепотілися позаочі.

Орест як завжди почувався  впевнено: відсторонений погляд, зухвала усмішка, ментолова жуйка за щокою.

Соля ж спочатку була напруженою, але Орест обійняв  її за плечі, приголубивши до себе. Від цього їй відразу стало спокійніше. Проходячи мимо своїх друзяк Левицький голосно гукнув. 

— Привіт, народ, — давно його не бачили в такому піднятому настрої.

— Невже вони разом? — Здивувалася Юлька. 

— Що за хрінь? — Не обирала слів Лєра. 

Орест провів Соломію до аудиторії, металево зиркнув на її одногрупників, немов показуючи тим самим, щоб ніхто не смів  навіть дихнути в бік Солі.

Тільки-но Орест зник за дверима, як Дінка була тут як тут. 

— Нумо розповідай!! — Шепотіла на вухо, так що чули всі навколо.

— Та тише тобі! — Заливалася Соля, світячись від щастя.

— Ви тепер разом? 

— Я не знаю, — чесно призналась. 

— Звісно разом. Після всього що з вами сталося. Я така рада за тебе, подружко! Це ж треба,  відхапала найбажанішого холостяка. Але в мене для тебе теж є сюрприз. 

— Який? 

— Я познайомилася з чоловіком, і він неймовірний. Так, він старший за мене, але він досвідчений та з ним є про що поговорити,  не те що з нашими хлюпіками. Орест, звісно, до них не відноситься, — Діна так тараторила, що Соля ледве встигала за нею. 

— Як гарно, що у нас двох все так чудово! - Нарешті завершила свій «спіч» Дінка.

Під час лекції Соля була десь далеко, вона водила ручкою щось в зошиті, але думками поверталася до Ореста — знову і знову.  Як же вона помилялася щодо нього, і як не плануючи того закохалася?  Вона ще боялася собі признатися в цьому, але всередині неї все просто кричало про почуття до Левицького. 

На перерві вона намагалася відволіктись на щось інше, але непомітно очима шукала його.

І ось, поряд промайнула біла сорочка, відчувся знайомий аромат парфуму. «Орест», — запульсувало в голові. 

— Сорі, викраду твою подружку, — поряд з ними виріс  Левицький, підморгнув здивованій Дінці, схопив за руку Солю, яка ледве встигала за його швидкими кроками.

— Що ти робиш? —  Заливалась Соломія. 

— Я скучив.

Вони спустилися в самий низ по сходах, заховавшись від сторонніх поглядів.

Орест притулив Солю до стіни, з пристрастю цілуючи дівчину. Соля запустила руки в його волосся, вдихаючи його аромат та поринаючи в насолоду з головою. Вже продзвенів дзвінок, а закохані не могли відірватися один від одного. 

— Оресте, ходімо вже, — шепотіла Соля.

— Не хочу тебе відпускати, — він спустився до її шиї.