Дожени або зникни - Наталі Саксаганська

Побачення. Частина друга

Море нікого не лишає байдужим. Про це  добре знав Орест, коли готував другу частину побачення з Солею. Але до наступної локації потрібно було їхати годину, Соля не знала, як вони витримають один одного в дорозі. Останнього разу їхня поїздка завершилася, мʼяко кажучи, не дуже. Орест, ніби читаючи її думки, промовив 

— Обіцяю, гнати не буду. Все безпечно. Я тебе ще й паском пристебну. 

— У мене ж вибору немає? 

— Ні, нема, —  спокійно відповів.

Соля сіла в машину. Вони їхали, розмовляли, сміялися. Соломія одно перемикала музику, підспівувала пісні. Вона не потрапляла в жодну ноту, але Орест лише посміхався.  

Ця поїздка виявилася, на диво, приємною. Орест виявився гарним співрозмовником, він постійно жартував і не давав Солі сумувати.

Нарешті вони підʼїхали до камʼянистого схилу та обережно спустилися вниз, виїхавши до набережної. 

Соля першою вийшла з машини, вдихнула на повні груди морське повітря, над ними кружляли чайки, а хвилі з плескотом розбивалися об скелі. 

Вечоріло. Вони гуляли по набережній та їли морозиво. 

— Я люблю приїжджати сюди, море —  це моє місце сили, — серйозно сказав Левицький, його неможливо замкнути в чотирьох стінах, воно — вільне та нестримне. 

Він підняв  камінець, жбурнув у воду. 

— А я, коли дивлюся на хвилі, то відчуваю наскільки я крихітна, і мої проблеми крихітні, і навіть мрії —  в порівнянні з морською величчю.

Вони ще трішки прогулялися берегом, тоді Орест промовив. 

— Час вечері, —  глянув на дівчину, — у мене сюрприз, —  він знову взяв її за руку та повів за собою. 

Соля побачила столик з білою скатертиною, який стояв прямо на березі. Він був прикрашений обідком з морських мушель і коралів. Свічки у скляних ліхтарях, розташованих на столі, м'яко освітлювали їхні обличчя, створюючи теплу та затишну атмосферу. Навколо лунала мрійлива музика, а офіціант вже чекав, щоб подавати страви. 

Орест любʼязно допоміг Соломії сісти на стілець. Наче чарівник, декількома рухами, «дістав» із волосся Солі записку. 

— Знову загадка? 

— Ага, читай. 

— Я так розумію, що їсти мені ніхто не дасть, поки я не розгадаю цей квест? — Пирснула зі сміху. Орест намагався тримати серйозно-романтичний вигляд, але врешті теж розсміявся.

Нарешті, насміявшись вдосталь, Соля розгорнула папірець: 

— Кого я називаю Громом?

— Ого, ну і загадка. Так не чесно, Оресте. Це може бути й собака, і кіт, та що завгодно!

— Не поспішай, — прошепотів, — махнув головою, і офіціант почав приносити страву за стравою.

— Оресте, а ти знайшов власницю ланцюжка? — Раптом запитала Соля.

— Якого ще ланцюжка? —  Не відразу зрозумів. 

— В нашу першу зустріч ти сказав, що знайшов в моєму домі ланцюжок. Ти подумав, що це мій.

— Так… це ланцюжок одного з рієлторів, — опустив погляд. 

—Ти знаєш, а я і справді загубила там річ, вірніше забула забрати. Щоденник. 

— Хм... —  Він запнувся. 

— Мені б не хотілося, щоб його хтось читав. Це особисте. Так що добре, що ти його не знайшов.

Орест не знав, що йому сказати: признатися, що її щоденник досі в нього чи мовчати? 

Він обрав друге. «Потрібно підготуватися, обрати час». 

Вечеря була вишуканою та смачною. Вони навіть не помітили, як засиділися до темна, хмари ставали все густішими, вітер дужчав. І залишатися на пляжі вже ставало прохолодно.

— Ходімо, подружко. 

— Чекай, хочу торкнутися води, я ж так і не встигла! Ходімо спустимося ближче до моря!

— Ідея не дуже, ти ж бачиш, які хвилі розгулялися?

Та Солю вже було не спинити, через мить вона була біля моря,  зануривши долоні у прохолодну воду. Орест наздогнав дівчину, але не заважав, а просто спостерігав за нею. «Яка вона вродлива. Їй так пасує бути щасливою»

— Бачиш, нічого не трапилося. 

Вона роздивлялася рожеву мушлю, яку щойно знайшла і про щось своє думала. Орест мовчки погладив її скуйовджене від вітру волосся, вона здивовано підвела на нього сині очі. Хлопець  схилився над нею. Він легенько провів пальцем по її обличчю, ковзнув невагомо до тонкої шиї, потім спустився до ключиці, зупинився за декілька сантиметрів від декольте, прибрав руки та поклав долоні на талію. Притягнув Солю до себе, ніжно, але пристрасно.

Він ще раз зазирнув в очі, ніби запитуючи дозвіл чи можна йому продовжувати? Солю поглинуло полумʼя, вона не відчувала ні вітру, ні холоду. Вона дозволила йому, дозволила  робити що хоче. 

Орест провів великим пальцем по її соковитим губам, він більше не мав сил терпіти. Він ніжно доторкнувся вустами до її губ. Він відчув, як Соля, нарешті, йому відповідає, як цілує його з тією ж пристрастю, що й він. І це наповнювало його тіло ще більшою силою та жаром.

За мить він проклав доріжку з палких поцілунків до пульсуючої венки на шиї.  Соля запустила руки у його волосся, заплющивши очі. 

Але раптом,  їх накрила хвиля, якій було байдуже до закоханих, вона робила, що їй заманеться.

Вони втрималися на ногах, але були зовсім мокрими. Першою засміялася Соля, за нею і Орест. Він схопив її на руки, лякаючи що ось-ось кине в глибину. Соломія верещала та дригала ногами. Нарешті він поставив її на пісок.

— Добряче нас накрило. Осінь, а ми мокрі, — промовив хлопець, дивлячись на їхній одяг.

— Нічого, — але він побачив, як Соля трясеться.

— Ти змерзла. 

— Зовсім ні, —  не хотіла визнавати дівчина.

—  Недалеко є магазин, зʼїздимо купимо щось переодягнути.

Соля округлила очі,  Орест так спокійно про це говорив, ніби  кожного дня купував своїм дівчатам речі, і це все нормально. 

— Що? — Не відразу зрозумів, чому Соля хмуриться. 

— Слухай, я не дуже й змокла. Навіщо все це? 

— Не сперечайся. Тим паче, туди куди ми їдемо потрібно бути у зручному одязі, - він обійняв свою тендітну, але таку вперту дівчинку, поцілував у чоло.