Твої не рідні - Ульяна Соболева

 Трусонув щосили і ривком до себе пригорнув.

 - Не знаю ... зроби ще одне.  Брехливе воно.  Не справжнє.  Підробили.

 - Усі три?  - а сам сльози мої витирає і притискається обличчям до мого волосся.

 - Хоч десять, Єгоре.  Хоч тисячі.  Я знаю.  Я тобі кажу - твоя Марійка.  Твояяяяя!  Чуєш, покидьок ти проклятий?  Твоя вонаааа!

 І він зі стогоном накрив мої губи своїми, і я не зрозуміла сама, як з відчайдушним схлипом поцілувала його у відповідь, видихаючи ридання йому в рот.  У волосся вчепилася, притискаючи до себе, відчуваючи смак своїх сліз.  Відштовхнула, а він знову до себе пригорнув.

 І я з шаленою пульсацією в грудях відчуваю, наскільки зараз жива.  Саме в цю секунду.  Хочеться вирватися, чинити опір, ударити його і в той же час ніколи не розтискати рук.  Дивлюся на його обличчя крізь сльози, і мені хочеться кричати так, щоб боліло горло.  Нехай цей день згорить у моїй слабкості, нехай він потім роз'їсть мене сірчаною кислотою сорому і розчарування, але я не можу більше пручатися.  Я ... я так жахливо сумувала за ним, за моїм чоловіком ... за єдиним і до

божевілля коханим.  Сьогодні нехай гордість корчиться в агонії і вмирає десь там у кутку, відкинута моїми тремтячими пальцями подалі.

 А він мене перекинув горілиць поперек ліжка, немов не було між нами нічого кілька хвилин тому.  Немов він знову від голоду весь трясеться ... Вчепилася йому в плечі, намагаючись відштовхнути ... і Єгор відскочив, вдивляючись мені в обличчя.

 - Таке не прощають ... - ледь чутно сказала і знову відчула, як сльози з очей потекли.

 - Не прощай мені, коли я зможу тобі вірити ... не прощай мені завтра, Аню, і післязавтра.  Я і сам не прощу.

 І знову губами до моїх притулився.

 - Я так скучив за тобою, дівчинко моя маленька ... скучив до божевілля.

 Стягує з мене залишки одягу, притискаючи всім тілом до ліжка.  І мені здається, що він має рацію ... я не пробачу його потім.  Пізніше.  Завжди був таким ... ненаситним, божевільним коханцем.  Таким, що тіло після нього ломило і саднило від солодкого болю.

 Я забула, яким він був зі мною раніше.  Встигла забути за ці роки, а він нахабно мені нагадував.  Після втамування першої дикої потреби тепер жадібно пестив моє тіло.  І я згадувала кожний нахабний дотик.  Ніжний або навмисно владно-грубий.  Жадібний до неподобства, шепоче вульгарні слова на вухо.  Настільки ніжно-вульгарні, що у мене тільки від звуку його голосу тремтить усе тіло.

 Його губи, язик і пальці.  Вони всюди, проникаючи, змушують звиватися, стогнати, вигинатися, широко розкривши ноги, впиваючись у його плечі, поки він вилизує мою шкіру, покриту бісером мурашок, схиляється там унизу, охоплює вологу плоть жадібним ротом, посмоктуючи чутливий горбок, доводячи до нестями, до  хрипких гучних стогонів, а потім повільно входить у моє тіло.  Вдивляючись мені в очі і знову впиваючись мені в губи, так само повільно штовхаючись язиком у мене в роті і сплітаючи його з моїм.

 Поки не закрила очі, лежачи на ньому зверху, тремтяча, зі шкірою, покритою краплями поту, і вологим волоссям, що прилипли до спини, наситившись, забруднивщись його тілом і його запахом.  А він гладить подушечками пальців мою голу спину, перебираючи кісточки хребта і лопатки.  І мені не хочеться думати про свою ненависть ... зараз не хочеться.  Нехай я подумаю про це завтра.  Пізніше.  Я обов'язково зберуся і не підпущу його більше до себе.

 Але все зруйнувалося само собою.  Задзвонив його стільниковий.  Він довго ігнорував дзвінок, перебираючи моє волосся, немов ми обидва в той момент розуміли, що перемир'я зараз закінчиться і знову почнеться війна.  Адже ніхто і нічого поки не готовий нікому пробачити ... Тільки я ні в чому не винна, і йому мені нічого прощати.

 Стільниковий не змовкав.  І Єгор, піднявшись разом зі мною, потягнувся до нього, він валявся на підлозі неподалік від його штанів.  Підхопив мобільник.

 - Так, Олено.  Я ж сказав, що я буду дуже зайнятий.Спробував утримати, коли я встала з ліжка.  Мені немов відважив ляпаса.

 Ось він - справжній і сильний удар у сонячне сплетіння.  Від нього перед очима стало темно.  Нагадування, хто я насправді - повія, яка здалася, ледь до неї доторкнулися і розсунула перед ним ноги.  Стурбована самка, нездатна гордо стримати свою принизливу пристрасть ... слабка ідіотка.  Уже давно втратила на нього повне право.

 - Не зрозумів, що?

 Голос Єгора здався мені дивним, він немов зірвався за одну мить.  Я повільно повернулася до нього і побачила, як смертельно зблідло його обличчя, як застиг погляд.

 - Повтори ... я не чую тебе.  Це неправда ... Їй краще стало.  Краще.

 І продовжує дивитися в нікуди.

 - Ти помиляєшся ... Помиляєшся.  Вони ... вони помилилися номером.

 Упустив стільниковий, і я почула голос Олени, що доносився здалеку.

 - Мама померла, Єгоре.  Твоя мама померла.  З лікарні тільки що телефонували.  Що мені робити?  Треба туди їхати, чуєш?  Ти де?  Ти протверезів?  Я можу приїхати до тебе ... Чуєш, милий?  Я можу приїхати.  Тримайся ... я з тобою.

 Так ....  вона з ним.  Вона має на це повне право.  Я зробила кілька кроків назад.

 - Аню, - підняв на мене дикий, знавіснілий від горя погляд, - мама померла ...

 А я вибігла з його кімнати, і сама не зрозуміла, як опинилася у своїй і закрила її на ключ.  Задихаючись, захлинаючись кожним подихом.  Де він був ... де був, коли моя мама померла?  Коли я подихала від болю і відчаю, де він був ... мені навіть не було кому сказати, що моя мама ... нікому!