Сніговик - Ю. Несбе

Харрі зупинився перед жовтим будинком у районі Хофф.

У вікнах було темно.

– Філіп Беккер, – зітхнула Катрина. – Подумати тільки!

– Зауваж, ми маємо з ним просто поговорити. Може, у нього були якісь доволі звичайні причини зателефонувати Ветлесену.

– З автомата?

Харрі поглянув на Катрину: під тонкою шкірою на скроні в неї билася жилка. Вона поглянула на нього, і він перевів погляд на вікно у вітальні:

– Ходімо.

Тієї ж миті, як він узявся за ручку дверей, задзвонив його мобільний.

– Слухаю.

Голос у слухавці звучав збуджено, але доповідав короткими, чіткими фразами. Харрі двічі сказав у слухавку «Гм», один раз здивовано – «Що?!» і ще – «Коли?».

– Зателефонуй до центральної диспетчерської, – наказав Харрі Катрині, – попроси надіслати сюди дві машини, тільки, я благаю, без сирен. Нехай зупиняться одна на початку кварталу, друга – в кінці. Там хлопчик, не слід змушувати татка Беккера занадто нервувати. Добре? – Харрі нахилився до Катрини і, попорпавшись, дістав з бардачка наручники. – Телефонував Гольм. Його люди зняли відбитки пальців у гаражі зниклої Лоссіус. Зіставили з іншими, які проходять у нас по справі. – Харрі вийняв ключі із запалювання, нахилився й дістав з-під сидіння металевий ящик. Вставив ключ у замок, відчинив його і вийняв чорний короткоствольний «Сміт-Вессон». – Один, з переднього крила машини, такий само.

У Катрини перехопило подих, і вона запитально кивнула на жовтий будинок.

– Атож, – відповів Харрі. – Професор Філіп Беккер.

Очі Катрини Братт спалахнули, але голос залишався спокійним.

– Є відчуття, що я незабаром натисну на delete.

– Можливо. – Харрі перевірив, чи всі патрони на місці.

– Так, двох викрадачів жінок з одним і тим самим почерком бути не може. – І Катрина покрутила головою, наче розминаючись перед боксерським двобоєм.

– І я так вважаю.

– Ех, якби знаття про це, коли ми були тут уперше!

«Чому я, – подумав Харрі, – на відміну від Катрини Братт, майже не відчуваю ніякого збудження, чому не кваплюся провести затримання? Тому що точно знаю, що буде потім». А потім буде спустошливе усвідомлення, що він спізнився. Щось подібне, мабуть, відчуває пожежник, дивлячись на руїни, що куряться. Так, але не цього разу. Цього разу ним володіло інше відчуття. Сумнів. Відбитки пальців та запис із «Стуру-центру» будуть, звісно, прийняті в суді, але все одно доказів замало. Цей убивця банальних помилок не припускався. Та й не міг Беккер бути тією людиною, яка приліпила голову Сильвії Оттерсен на тулуб сніговика й заморозила поліцейського в його власному холодильнику, та ще й написала Харрі: «Ти маєш запитати себе ось про що. Хто зліпив сніговика?»

– Ну то що? – запитала Катрина. – Братимемо самі?

– Поки що чекаємо, коли під’їдуть хлопці. Потім зателефонуємо.

– А якщо він не вдома?

– Він удома.

– Звідки ти…

– Подивися на вікно у вітальні. Затримай погляд на секунду-другу.

Вона подивилася. І побачила за склом великого панорамного вікна біле мерехтіння, яке він, мабуть, давно помітив. Відблиск від екрана телевізора.

Вони чекали мовчки, і на вулиці було тихо. Каркнула ворона – і знову тиша. І тут задзвонив телефон Харрі – прибули машини прикриття.

Харрі коротко змалював їм ситуацію: він не хоче бачити жодного хлопця у формі, поки їх не покличуть або вони не почують постріл чи крики.

– Вимкни звук у мобільнику, – порадила Катрина, коли він скінчив розмову.

Харрі усміхнувся, зробив, як вона сказала, і скоса кинув погляд на її обличчя. Він пам’ятав, яким воно було, коли вони відчинили холодильник, але тепер на цьому обличчі не відбивалося ані страху, ані хвилювання, тільки зосередженість. Харрі сунув телефон до кишені піджака, де він стукнувся об револьвер.

Вони вийшли з машини, перейшли дорогу й відчинили двері. Мокрий гравій вперто обліплював підошви. Харрі затримав погляд на вікні у вітальні й прослідкував за рухом тіні на білому килимі.

Перед дверима Катрина подивилася на Харрі, той кивнув. Вона подзвонила. Зсередини пролунало вимогливе «дінь-дон».

Вони зачекали. Нічого. Ані кроків, ані тіней за скляними дверима. Харрі приклав до них вухо – найпростіший та дивовижно ефективний спосіб дізнатися, що діється всередині будинку, але нічого не почув, навіть звуків телевізора. Тоді він відійшов на три кроки назад, узявся обома руками за край даху над ґанком і підтягнувся, поки не побачив через вікно всю вітальню. Спиною до нього на підлозі перед телевізором сиділа, схрестивши ноги, людина в сірому пальті. На гулястому черепі чорним німбом сиділи величезні навушники. Від них до телевізора тягнувся дріт.

– У нього навушники, він нічого не чує, – сказав Харрі, опускаючись вниз та спостерігаючи, як Катрина обережно натискає ручку дверей.

Гумові прокладки по периметру дверей з легким шурхотом відігнулися.

– Схоже, на нас чекали, – тихо сказала Катрина й увійшла до будинку.

Захоплений зненацька, Харрі, беззвучно лаючись, послідував за нею. Катрина була вже біля дверей до вітальні і відчинила їх. Вона стояла у проймі, поки Харрі не опинився поруч. Зробила крок убік, проминула невеликий п’єдестал, ваза на якому загрозливо гойднулася, але, на щастя, не впала.

До людини, яка сиділа спиною до них перед телевізором, залишалося не менше шести метрів.

На екрані маленький хлопчик невпевнено намагався зробити крок, тримаючись за палець усміхненої жінки. Приставка DVD під телевізором сяяла блакитними вогниками. Дежа-в’ю. Харрі вже це бачив і відчував це горе: так само тихо було в кімнаті, така сама любительська зйомка сімейного щастя, контраст між «тоді» та «зараз», трагедія, зіграна майже до кінця, яка чекає на фінал.

Катрина підняла палець, але Харрі сам устиг помітити.

Прямо за чоловіком, між незакінченою головоломкою та гральною приставкою «Геймбій», лежав, наче звичайна іграшка, пістолет. «Глок-21», оцінив Харрі й відчув, як заклекотіла кров від раптового припливу адреналіну.

У них було дві можливості: залишатися біля дверей, гукнути Беккера й розбиратися з наслідками конфлікту з озброєною людиною. Або роззброїти його до того, як він їх помітить. Харрі поклав руку на плече Катрині й заступив її собою, а сам у цей час обмірковував, скільки секунд знадобиться Беккеру, щоб обернутися, схопити пістолет, прицілитися й вистрелити. Самому Харрі, мабуть, щоб дістатися до Беккера, вистачить чотирьох великих кроків. За спиною в Харрі не було світла, отже тінь він не відкине, а екран телевізора надто яскравий, у ньому він не відіб’ється.

Харрі затамував подих і зробив крок – якомога тихіше, спина перед телевізором навіть не поворухнулася. Підняв ногу, уже хотів зробити другий крок, – і тут позаду почувся дзенькіт. Проклята ваза! Людина різко повернулася, Харрі побачив здивоване