Сніговик - Ю. Несбе

Харрі закляк, вони витріщилися один на одного, екран телевізора позаду Беккера раптом згас. Беккер розтулив рота, наче хотів щось сказати, білки очей у нього почервоніли, а щоки блищали від сліз.

– Пістолет! – крикнула Катрина.

Харрі спіймав її відображення в екрані: вона стояла в дверях, широко розставивши ноги, витягнувши вперед руки, які стискали револьвер.

Здавалося, час сповільнив біг, став тягучою безформною матерією, і тільки почуття продовжували жити у реальному часі.

Досвідчений поліцейський, яким був Харрі, мав інстинктивно впасти на підлогу й вихопити зброю, але його зупинила яскрава, різка, наче стоп-кадр, картинка, що промайнула в глибині свідомості: мертва людина лежить на підлозі, вражена кулею досвідченого поліцейського. Знову дежа-в’ю. Ще одна ознака минулого. Харрі пересунувся праворуч, перекриваючи Катрині лінію обстрілу, і почув за спиною клацання добре змащеної зброї, звук курка, що став на місце, – палець відпустив спусковий гачок.

Пістолет лежав прямо біля лівої руки Беккера, на яку він опирався. Кісточки пальців та зап’ясток побіліли. Отже, на них припадає вага тіла. У правій руці – пульт від телевізора. Якщо Беккер зараз спробує взяти пістолет правою рукою, він утратить рівновагу.

– Не рухайся, – голосно сказав Харрі.

Один рух Беккер таки зробив: двічі кліпнув очима, наче від цього Катрина та Харрі мали зникнути. Харрі спокійно та впевнено підійшов до нього, нахилився й підняв пістолет, що був на подив легкий. Такий легкий, що Харрі зрозумів: він не заряджений.

Він поклав пістолет до кишені поруч зі своїм револьвером і присів навпочіпки. У віддзеркаленні на екрані він бачив, що Катрина все ще цілиться в них, від хвилювання переминаючись з ноги на ногу. Харрі простягнув Беккеру руку, той відсахнувся й повалився на підлогу, Харрі зняв із нього навушники.

– Де Юнас? – запитав Харрі.

Беккер подивився на нього, явно не розуміючи, ані про що його запитують, ані що взагалі відбувається.

– Де Юнас? – повторив Харрі й закричав: – Юнасе! Юнасе, ти тут?

– Тихіше! – сказав Беккер. – Він спить. – Голос у нього був сонний, наче він накачався заспокійливим. Він показав на навушники. – Не можна його будити.

Харрі ковтнув слину:

– Де він?

– Де? – Беккер потрусив своєю ґулястою головою. Здається, він тільки зараз упізнав Харрі. – У своєму ліжку, звісно. Всі хлопчики мають спати в своїх ліжках, – співучим голосом додав він.

Харрі поліз до іншої кишені піджака й дістав наручники.

– Витягніть руки, – наказав він.

Беккер знову закліпав очима.

– Це для вашої власної безпеки, – додав Харрі.

Завчена фраза, яку вони запам’ятали ще в Поліцейській академії; головне – передовсім заспокоїти заарештованого. Але коли Харрі почув, як вимовляє її, він зрозумів, чому став між Катриною та Беккером: справа була не в привидах, він дійсно непокоївся через його безпеку.

Беккер витягнув руки, як для молитви, і сталеві браслети з клацанням обхопили його тонкі волохаті зап’ястки.

– Сидіть, – сказав Харрі. – Вона вами займеться.

Він підвівся й підійшов до дверної пройми. Катрина опустила револьвер і усміхалася йому, очі її сяяли дивовижним світлом, наче десь у глибині горіли вуглинки.

– З тобою все гаразд? – запитав Харрі. – Катрино?

– Авжеж, – усе ще усміхаючись, відповіла вона.

Харрі спинився, потім став підійматися сходами. Він пам’ятав, де знаходиться кімната хлопчика, але спочатку відчинив інші двері. У спальні Беккера світло не горіло, але він розрізнив у темряві двоспальне ліжко. Ковдра була відкинута тільки з одного боку, наче Беккер знав, що Бірта ніколи не повернеться. І от Харрі біля дверей до кімнати Юнаса. Перед тим як увійти, він прогнав усі думки та образи з голови. З темряви долинало мелодійне подзенькування. Харрі здогадався: у прочинені двері повіяло легким протягом, і зарухалася «музика вітру» з тонких металевих трубочок. У Олега в кімнаті теж була прикріплена до стелі така штука. Харрі вийшов і побачив, що на ліжку під ковдрою хтось лежить. Він прислухався, намагаючись вловити звук дихання, але чув тільки легке подзенькування, яке ніяк не хотіло стихати. Він простягнув руку до ковдри, і несподівано його скував ірраціональний страх, рука застигла в повітрі.

І Харрі таки змусив себе трохи підняти ковдру та поглянути на тіло, яке лежало під нею. Це був Юнас. Здавалося, він справді спить. Якби не очі – широко розплющені, які дивилися в стелю. На плечі в дитини Харрі помітив пластир. Він нахилився над хлопчиком і помацав його лоб. І здригнувся, коли зрозумів, що лоб теплий. Тут до його вуха долетів сонний голосок: «Мамо?»

Харрі був зовсім не готовий до власної реакції. Може, так сталося, бо він згадав про Олега. А може, тому, що згадав себе самого, як колись у дитинстві, ще в Уппсалі, він прокинувся серед ночі й вирішив, що мама все ще жива. Влетів до батьківської спальні й побачив широке ліжко – ковдра була відкинута тільки з одного боку.

Як би там не було, але Харрі не вдалося стриматися: сльози раптом набігли на очі, розмиваючи обличчя Юнаса, і покотилися по щоках, залишаючи гарячі сліди, а потім потрапили до рота, і Харрі відчув їх солоний смак.

Частина четверта

Розділ 20

День сімнадцятий. Сонцезахисні окуляри

О сьомій ранку Харрі увійшов до камери попереднього ув’язнення № 23, і за ним зачинили двері. На нарах сидів Беккер і без будь-якого виразу дивився на нього. Харрі всівся на стілець, який прихопив з кімнати охорони й поставив у центрі п’ятиметрової камери Поліцейського управління.

Всупереч усім правилам він запропонував Беккеру цигарку з доволі пом’ятої пачки «Кемела».

– Тут навряд чи дозволено палити, – сказав Беккер.

– Якби я тут стирчав із перспективою на довічне ув’язнення, – відповів Харрі, – то ризикнув би.

Беккер мовчки дивився на нього.

– Беріть-беріть. Кращого місця, щоб подиміти, тут не знайдете.

Професор криво посміхнувся і взяв запропоновану цигарку.

– З Юнасом усе гаразд, – повідомив Харрі, виймаючи запальничку. – Я поговорив з Бендиксенами, і вони погодилися взяти його до себе на кілька днів. Мені, звісно, довелося добряче посваритися з Охороною дитинства, але в результаті я їх переконав. До того ж пресі про ваш арешт ми поки що не повідомляли.

– Чому? – запитав Беккер й обережно нахилився над полум’ям запальнички.

– Я до цього ще повернуся. Ви маєте зрозуміти, що коли не станете співпрацювати, я не зможу надалі приховувати цю інформацію від журналістів.

– А, ви – добрий слідчий. А лихий – той, що допитував мене учора, так?

– Вірно, Беккере, я – добрий слідчий. І я б хотів поставити вам кілька запитань без протоколу. Все, що ви розповісте, не буде, та