Фантомна довіра - Лана Вернік

Приїхала швидка, Лору забрали до районної лікарні. Тоня пообіцяла подрузі, що зараз же поїде додому та повідомить батьків дівчини про все і ті приїдуть до неї в лікарню.

— А що з Ларисиним великом? — розгублено запитала Іра, коли вже всі зібралися їхати додому.

— Дійсно… — Тоня поглянула на стару “Десну”, розмірковуючи, як забрати звідси залізного коня. — Я зараз…

Вона пішла до старших хлопців і повернулася зі Степаном.

— Ось, це її велик, — показала вона на велосипед Лори. — Можеш до мене у двір його завести — я потім відведу, а можеш поїхати зараз з нами, і я завезу одразу його Ільченкам додому.

— Ввечері заведу до тебе, — Степан взявся однією рукою за кермо та повів велосипед до компанії хлопців.

— Дякую, — сказала Тоня йому в спину, той не озирнувся.

— Як ти не боїшся з ним говорити, він же Відьмак… — прошепотіла Іра.

— Більше слухай дурних бабів... Він живе в сусідньому дворі, нічого такого за ним не помічала.

— А що оце щойно було?..

Тоня відмахнулася від Іри.

Звістка про випадок на водосховищі розлетілася селищем миттєво. Хтось захоплювався тим, що Степан не розгубився і зробив все правильно, врятувавши тим самим життя Лори, а хтось звинуватив його в усьому, що трапилося … Лора ж бо подала йому м’яч, а він на неї поглянув. От вона й почала тонути, бо він її зурочив… а потім врятував. Відьмак...

Додому Лариса повернулася майже через місяць, котрий провела в лікарні під наглядом лікарів. Був набряк мозку, з котрим вдалось упоратися без наслідків. На момент приїзду Лариси додому, історія, що трапилася з нею, набувши суттєвого баласту пліток, почала забуватися, але її повернення роздмухало плітки з новою силою.

Нічого не відаючи про поголос, Лора вирішила особисто піти подякувати Степану за порятунок. Через кілька днів після повернення вона, разом з бабусею, спекла горіхове печиво і, склавши найкращі екземпляри з усіх у гарну картонну коробку, пішла до двору Бондар Віри Хризонівни.

Лора проминула ворота гаража, що виходили на вулицю, кілька метрів паркану і ось вже хвіртка Хризонівни (далі знову паркан та ворота, а за ними двір Тоні).

Лора бачила доріжку з квадратних бетонних плит, що вела від хвіртки і зникала за альтанкою, обплетеною червоною трояндою. Троянда давно переквітла, і Хризонівна зрізала сухі суцвіття, коли Лора підійшла до хвіртки. Вчителька помітила, як дівчинка зупинилася, і прискіпливо оглянула ту з голови до ніг: дуже мила, як лялька. Географію в неї Віра Хризонівна ще не читала: зарано, але знала, що та відмінниця. “Дуже хороше дитя”, — характеризувала Ларису її вчителька. Мама — медсестра, батько — водій на швидкій допомозі. У родині є ще одна дитина: мала Тетянка, яка цього року йде до першого класу.

— Доброго дня, — ввічливо привіталася дівчинка.

— Доброго. Чого тобі, дитино? — Хризонівна підійшла до неї.

— А Степан вдома? — тихо запитала Лора.

— Вдома, але краще тобі піти. Не займай його...

— Я б хотіла подякувати йому за свій порятунок, бо…

— Краще не треба, — озирнувшись назад, сказала стара вчителька. — Йди додому, дитино, доки він тебе не побачив. Дуже багато всього трапилося. І ця історія…

— Що тобі треба? — почувся сердитий голос Степана за спиною бабусі. Лора бачила, як він вийшов з-за гаража і наближався до них.

— Я… Я хотіла тобі подякувати, — розгублено почала заготовану промову Лариса, відчуваючи його роздратування на відстані.

— Та мені вже всі тут так надякували, що ледь тримаю. А тут ще й ти приперлася. Дякувалка… Чого тобі?!

— Ти врятував мені життя, я...

— Врятував — то живи й радій, чого ти сюди припхалася, тут грошей не дають! І під ноги дивися, бо зараз ще спіткнешся на дорозі, а нам за це хату спалять?! Вали звідси і більше ніколи не потрапляй мені на очі!

— Я повернулася з лікарні й хотіла... Я…

— Все. Розвертайся і йди додому! Геть! — він махнув їй у напрямку перехрестя, з якого вона прийшла.

Лариса підняла на нього здивований і водночас переляканий погляд. Степан дивився на неї очима повними люті, його погляд палав, і жовна на обличчі рухалися від напруги. Зовсім не таким його погляд був на пляжі біля водосховища.

— Я не розумію… — пролепетала Лора, дивлячись йому в очі. — Чому ти сердишся на мене? Я ж прийшла подякувати...

— Подякувати… — з гіркотою повторив Степан. — Та якби я знав, скільки помиїв на мене виллється, я б двічі подумав, перш ніж рятувати тебе! Якби ти втопилася, я б не мав всіх цих проблем. І не корч з себе янгола!

Вона вся стислася під важким поглядом Степана. Руки затремтіли. Хризонівна нервово затупцяла на місці.

— Степане… — спробувала бабуся якось розрядити атмосферу. — Ну, дівчинка не винна, що...

— Не винна?! Вона поперлась у воду, не вміючи добре плавати, а в результаті винним у всьому лишився я! Ці малолітки спочатку роблять, а потім думають! Забирайся, мала! Йди геть!

— Мене туди затягнули… — спробувала пояснити Лора.