Фантомна довіра - Лана Вернік

Волейболісти зробили паузу, прийняли двох нових гравців, по одному до кожної команди, і гра продовжилася. Декілька подач, і м’яч, вилетівши з поля, покотився до дівчат, а саме до Лори, котра сиділа ближче. За ним рушив Степан.

— МА́ла, пасони м’яча, — звернувся він до дівчинки, зупиняючись на відстані від неї.

Лора обернулася, взяла м’яча і кинула йому, на мить зустрівшись поглядом зі старшокласником. Незвичайне ліве око просто заворожувало. Вона не могла відвести від нього погляду, аж рота відкрила від здивування.

— Дякую, — усміхнувся він, помітивши, що дівчинка його не злякалася, і повернувся до гри, а та продовжувала дивитися на нього, аж доки її не смикнула Тоня.

— Лоро, ти чого?

— Око його побачила. Таке воно незвичайне…

— Так, дивне. Я намагаюся ніколи не дивитися йому в очі, хоч він і мій сусід... Хтозна, ще і справді пристріт наведе. Пішли, краще, купатися.

— Там ще наші не вийшли. Знову потягнуть на середину. Я минулого разу ледь випливла назад, так захекалася.

— То ти ж вже тренована, цього разу випливеш швидше, — засміялася подруга і, взявши Лору за руку, повела до води.

Дівчат оббризкали з ніг до голови, ледь вони наблизилися до води. Юля лежала на надутій камері, привезеній Вадимом, і керувала діями хлопців. Вадиму дівчина подобалася, і він не міг їй відмовити у проханні поплавати на такому оригінальному плавзасобі. Найкрутішим, звісно, було мати камеру від заднього колеса трактора, але її дозволяли брати лише Вадимовому старшому братові. Юлі й від КамАЗу підходила, тому Вадим брав цю камеру кожного разу лише для неї...

Першою “жертвою” керування Юлі стала Тоня, потім — Лора. Дівчат накрили стіною бризок і потягли у воду, не звертаючи уваги на їхнє пручання. Опір дівчат викликав сміх у решти компанії, і, чим голосніше вони просили їх облишити, тим гучнішим ставав сміх та глузування.

— Це вам штраф! — кричала Юля, лежачи на камері і заливаючись сміхом, — Наступного разу одразу підете в воду, а не будете сидіти на березі, квочки! Тягніть їх, хлопці, далі!

І хлопці, як слухняні виконавці, затягли дівчат далеченько від берега та попливли назад.

— От придурки, — буркнула Тоня.

— Я дна не дістаю, — перелякано сказала Лора.

— Спокійно, тримайся поверхні і давай гребти назад.

— Та гребу… — розгублено пролепетала зеленоока і, трохи пропливши, зойкнула.

— Що таке?

— Судома… Ай…

— Лорко, не лякай мене… — прошепотіла Тоня, дивлячись, як подруга почала безпомічно плескатися поруч.

— Тоню, судома, я не можу… — перелякано говорила Лора, кривлячись і стогнучи, марно намагаючись зачепитися руками за воду.

— Що робити?..

— Я не знаю… Я не можу… — істерично відповідала подруга, махаючи руками. Підпливти ближче Тоня не ризикувала, бо сама ледь трималася на воді, а Лора могла спробувати вчепитися за неї… Єдине, що могла зробити, — кричати. І Тоня почала кричати щосили...

Погляд у Лори був спрямованим до неба, її підборіддя задерлося вгору, ротом вона намагалася захопити повітря, але, то підіймаючись над водою, то опускаючись під її товщу, більше хапала воду, ніж кисень. Тоню Лора вже не помічала, намагалася вибратися назовні — не виходило. Від берега долинали веселі крики і вереск, тому благання Тоні про допомогу танули у веселощах і почули її не одразу.

— Рятуйте!!! Лора тоне! — кричала дівчина, але компанія біля берега відповідала сміхом. — РЯТУЙТЕ! — з останніх сил крикнула Тоня, коли подруга, зробивши ривок вгору, не досягла поверхні — лише її потилиця вигулькнула з води і стрімко пішла вниз. Жах і безпомічність стисли серце дівчини, котра нічим не могла допомогти своїй подрузі та лише спостерігала її марні спроби врятуватися.

Крик почули старші хлопці та, сиплячи відбірним матом на малих, котрі вешталися під ногами, забігли до води. Побачивши Тоню, вони зупинилися, вирішивши, що ці крики про допомогу — жарт. Витягши руку вгору, вона намагалася показати, що тоне не вона, а “хтось” поруч, але старші хлопці були непорушні.

— Лора тоне, не я! — крикнула Тоня так голосно, як могла. Одна постать таки попрямувала до неї. Степан. Він швидко доплив до Тоні. Сусід же, мав перевірити...

— Тонько, це ж не жарт?

— Ні-ні-ні! Лора тоне! Та, що тобі м’яч кидала! Останній раз була там, — дівчина вказала на місце, де до цього виринала подруга. Хлопець пірнув.

— Не бачу… — повідомив, виринувши.

— Вона там, Степане, врятуй її!.. — Тоня починала істерити.

До них підпливли ще троє хлопців, і один з них забрав Тоню до берега, а сам повернувся до пошуків. На березі дівчина накинулася на Юлю.

— Задоволена? Коза ти драна! Чим ми тобі заважали?! “Тягніть далі!..” Сучка! Ненавиджу!

Бакеро відтяг Тоню і деякий час утримував за плечі. Вона спочатку трохи пручалася, а потім стала на березі і спостерігала за тим, як старші хлопці пірнають і виринають у безрезультатних пошуках Лори…

Степан пірнав у напрямку дамби, зробивши припущення, що дівчину могла понести течія. Він не помилився. Помітив світлу пляму її тіла вдалині і, зробивши чергове занурення, виринув вже з Лорою.