Фантомна довіра - Лана Вернік

— Капець… — видихнула Ірина. — То Наська, певно, знову цукерок десь нажерлася… а щоб бабі не зізнатися, сказала, що Степан проходив поблизу. Брехуха ще та, я її знаю.

— Корнієнчиха верещала так, що ледь не луснула.

— А Степан? — запитала зеленоока.

— Лоро, ну що він може відповісти скаженій бабі? Десь пішов, коли Корнієнчиха почала верещати, не ночував вдома. Віра Хризонівна до нас вранці приходила, питала, чи Степан не заходив. Каже, що пропав...

— Ви їдете чи ні?! — гукнула Юля здаля. Дівчину дратувало, що подруги стали й теревенять, а не їдуть.

— Ой, дівчата, поїхали вже, бо Юлька нас зараз з’їсть, — заметушилася Тоня й рушила з місця. Подруги поїхали слідом.

Віра Хризонівна працювала вчителькою географії у школі. Вже давно була на пенсії, але на заслужений відпочинок не йшла. У січні цього року до неї приїхали невістка й онук, Степан. Причину приїзду прямо ніхто не називав, тому ходили різні плітки.

Казали, що в частині, де служив син Хризонівни, Сергій, стався якийсь інцидент. Хтось казав, що стрілянина, хтось — бійка, хтось — різанина. Де саме була частина, ніхто з місцевих “експертів” не знав, казали лише, що десь дуже далеко, на Сході. Чи в Забайкальському військовому окрузі, чи в Монголії...

(“експерти” не знали, що радянське угруповання військ у Монголії належало до ЗабВО, і все найкраще, що мав цей округ, перебувало саме в пустелі Гобі, серед кочівників. Особливості радянського “маркетингу”).

Ті “експерти”, котрі наполягали на стрілянині, казали, що вона сталася при зміні караулу. Були загиблі й поранені, остаточна кількість жертв змінювалася мало не щодня. Щоб вберегти родину від постійного тиску та допитів під час слідства, Сергій відправив дружину з сином до матері в Україну.

Наступна версія була менш кровожерливою і полягала у виведенні військової частини Сергія з Монголії. Нібито нові місця у військовому містечку ще не готові, і тому він відправив дружину і сина до матері.

(Насправді, з літа 1987 року з Монголії виводили не частину, а цілу 39-ту армію, що складалася з семи дивізій (включаючи авіаційні) і понад двох сотень частин. Доволі складна інфраструктура, десятки тисяч людських доль, величезні матеріальні ресурси. На території ЗабВО будувалися нові військові містечка у рекордні терміни, для розміщення виведеного особового складу. Завершиться виведення у 1992 році).

Ще одна версія звучала так: Ірина, мама Степана, хворіє, має проблеми з серцем, тому вона приїхала сюди лікуватися. Жінка дійсно хворіла, але не серцем. Вона перенесла нервовий зрив після втрати старшого сина та остаточно не відновилася. Їй діагностували затяжну депресію… Жінка могла годинами сидіти чи лежати, забуваючи про все на світі, і дивитися в одну точку. Доводилося годувати її силоміць, бо забувала і не хотіла... Вона постійно перебувала вдома, і ніхто, крім найближчих сусідів, її не бачив. А ще… вона не впізнавала молодшого сина.

Було й багато інших фантастичних версій, почувши які, одразу ж виникало розуміння їхньої нереальності, і їх було дуже-дуже багато.

Степан пішов до місцевої школи у 9-й клас (було ще десятирічне навчання) і цієї весни його закінчив. Потім відбулась освітня реформа і ті, хто йшов до школи у 7 років, раптово “стрибнули” на один клас вперед. Тому наступного навчального року він мав йти вже в 11 (дівчата також з 3-класу пішли одразу ж до 5-го). Викладання велось українською мовою, котру він знав погано, лише трохи розмовну. Проте хлопець був здібним і вирішив вивчити українську. Вихідними Степан ходив на додаткові заняття до вчительки, на інший кінець селища. На свою біду, кожного разу мав проходити повз подвір’я баби Корнієнчихи, дуже забобонної жінки, заслуженої місцевої пліткарки. Вчителька української мови, на жаль, була її сусідкою.

У класі Степан майже ні з ким не спілкувався, тримався одинаком і жодних дружніх стосунків не заводив. Учився він дуже добре і був претендентом на золоту медаль. Зовнішності був самої звичайної: симпатичний шатен, пропорційно складений, худорлявий, жилястий, як і більшість його однокласників, проте, була у нього особливість, котра наводила жах на забобонних бабусь і сіяла нескінченні плітки: гетерохромія (різний колір очей: праве сіро-синє, а ліве насичено-зелене). А ще була вроджена колобома лівого ока (незрощена райдужка по нижньому краю, що робило око схожим на котяче) без порушення функції зору.

(Колобома лівого ока, фото з інтернету)

У давнину мати різнокольорові очі було дуже небезпечно. Про таких людей казали, що у них дві душі. Їх варто остерігатися й побоюватися, бо очі в них від нечистого. Людина, народжена з такою особливістю, все своє життя піддавалася гонінням, засудженням, а в деяких випадках це віщувало їй раптову смерть, бо таких людей вважали пов’язаними з темними силами. Коли траплялося десь колись якесь нещастя, то в усьому звинувачували власників різнокольорових очей. І якщо різні очі хлопцю місцеві баби ще якось могли пробачити, то “котяче око” — нізащо.

Незважаючи на те що на дворі було ХХ століття, забобони нікуди не поділися.