Фантомна довіра - Лана Вернік
— Так, — зітхнула дівчина. — Я нікому цього не казала, але тобі можна… Це якесь божевілля. Він старший. Він одружений. Дітей, щоправда, нема, але ж є дружина…
— Скільки йому років?
— Тридцять два…
— Він знає про твої почуття?
— Не знаю, але якщо буду так ніяковіти при ньому, то скоро знатиме, — Тоня закусила губу. — У мене все всередині завмирає, коли я його бачу. А коли він говорить, то серце з грудей вистрибує. Це так… так… І я не знаю, що мені робити.
— Ой, Тоню… я теж не знаю, що тобі порадити. У мене з хлопцями ніяк.
— Та в мене теж було ніяк, донедавна… Ну і тут не хлопець, а дорослий чоловік. А в тебе, Лоро, могло б бути з хлопцями все добре, якби ти хоч кудись виходила. Сидиш вдома постійно, тільки вчишся. Нікуди не ходиш, не їздиш. Хто ж тебе отут вдома побачить? Ти ж красуня, Лоро…
— Та яка я красуня?.. — відмахнулася дівчина.
— Справжня. Ти поглянь на себе у дзеркало! Тобі обов’язково потрібно знайомитись і зустрічатися з хлопцями, а не ховатися від них.
— Думала, що піду вчитися — познайомлюся з кимось… А бач, не вийшло…
— Щось придумаємо.
Ларисина мама, повернувшись з роботи, дуже засмутилася від почутих новин. Такий вдалий початок іспитів раптово перетворився на повне фіаско. Була п’ятниця, тому будь-які дії вирішили відкласти до понеділка.
Ввечері знову прийшла Тоня і повідомила, що Ірина, невістка Хризонівни, Степанова мати, померла.
“Відмучилася”, — зі знанням справи казали баби, сидячи біля труни. Ті самі, котрі називали її сина “бісовою дитиною” і “відьмаком” та виживали з селища.
Лариса з мамою і сестрою були лише на прощанні наступного дня. На кладовище не пішли, на обід теж не лишалися. Лора дуже хвилювалася, щоб мама не напилася там, тому й не пішли.
Увечері до них прийшла Тоня і сказала, що Степана так і не було. Невідомо, чи він взагалі знає, що матері не стало. Тоня з мамою і Хризонівною довго сиділи, розмовляли... Літній жінці не було з ким поговорити, тому виливала душу сусідці. Звісно, говорила про онука, про єдиного родича, що в неї лишився. Виявляється, він перші роки вчився в Москві, потім, після розвалу СРСР, перевівся у виш до Києва, але Хризонівна не казала звідки й куди саме. Вже працює, не сказала де, але робота якась ризикована і Хризонівні не подобається. Ще проговорилася, що її син Сергій, Степанів батько, давно застрелився. Про це повідомили військові й міліція, котра приїздила на отих самих “бобіках” за день до того, як Лариса мало не втопилася. Причини такого вчинку Хризонівна не називала, але сказала, що Степан дуже сердився на батька за слабкість, що той “утік” таким способом від проблем і залишив їх самих. Наступного дня він врятував Ларису, і почались оті всі розмови та смикання хлопця. Навалилося все разом…
— Я ж бачила, що з ним щось не так… — Тоня покивала й прикусила губу. — Виявляється, у нього тоді помер батько.
— Це все одно не давало йому права так поводитися зі мною, — сказала Лора, обертаючи чашку в руках. Згадка про Степана сколихнула в серці забуту образу.
— Хлопці… Вони імпульсивні… — зітхнула Тоня. — До речі, про хлопців! Дядько Максим сказав, що можна спробувати подати документи до медучилища.
— До медучилища? А в них вступна кампанія ще не закінчилася? — перепитала Лора.
— Він каже, що, як правило, вона там має пізніше закінчуватися, щоб підібрати тих, хто не вступив у виші, — знизала плечима Тоня.
— Точно! Де мій довідник? — Лариса підхопилася. Знайшла довідник і карту Києва, щоб шукати адреси.
Дівчата вдивлялись у карту, розшукуючи місця розташування училищ. Їх виявилось у Києві чотири. З точки зору Лариси найзручнішим у плані “добиратися до місця призначення” було медучилище №2: електричкою до станції Борщагівка і там хвилин 10-15 пішки. Без міського транспорту. Було вирішено: у понеділок їде.
Вступна кампанія в медучилищі ще тривала. Останній тиждень. Подала документи на лікувальну справу, щоб стати фельдшером. Біологія усно і диктант. Отримавши розклад іспитів, Лора щаслива повернулася додому. Училище їй сподобалося, і до нього вона таки вступила на бюджет. Побачивши себе в списках зарахованих, дуже зраділа.
Приїхавши електричкою до селища, Лариса поспішила в магазин за тортиком, а потім — до Тоні, щоб поділитися радісною новиною. Мама була ще на роботі. Останнім часом, на щастя, майже не пила. Дуже хотілося розповісти комусь про свій успіх. Всю дорогу не могла приховати радісну усмішку, що сяяла на її обличчі.
Біля подвір’я Хризонівни стояв чорний позашляховик із затемненими вікнами. Лора намагалася не дивитися на машину, обережно оминула здаля, особливо не розглядаючи: не була падка на авто і страшенно їх боялася, бо чула багато різних історій про те, як дівчат затягували в такі авто. Озирнулася на машину лише біля хвіртки подруги. Було відчуття, що звідти за нею хтось стежить. Може здалося? Але, лиш вона зайшла у двір, авто рушило з місця. Таки там хтось був...
— Вітаю! — Тоня радісно обійняла подругу, почувши новину.
— Це все завдяки тобі і дядькові Максиму, — усміхнулася подруга.
— Ой, скажеш... Ти ж сама іспити складала, а не він чи я, — сказала Тоня, визирнувши у вікно. — О, вже поїхав…
