Фантомна довіра - Лана Вернік

І так вже сталося, що, першої ж ночі після приїзду Степана, у селищі згорів будинок культури. По закутках тут же почали точитися розмови, що приїзд онука Хризонівни “спровокував таке нещастя”. Ну звісно, саме він, хлопець з дивними очима, а не порушення техніки безпеки. Почали пліткувати, перешіптуватися по закутках, що ліве око хлопця “ЛИХЕ”, і його “слід остерігатися” — так вважали добропорядні радянські громадяни, комуністи, атеїсти, що жили у селищі. Йому плювали услід, закривали обличчя своїм малюкам, щоб він їх не побачив, і вчили дітей тикати йому дулі. Не всі, звісно, а особливо “обережні”. Таких людей у селищі було мало, та їхні дії мали ефект тієї самої “ложки дьогтю у бочці меду”.

Дорога до водосховища вела через ліс. Дівчата активно педалили, їдучи краєм асфальтної дороги. Їх, посигналивши, обігнав зелений “Москвич”.

— Та пішов ти! Не трамвай! — обурилася кароока блондинка.

— Іро, це ж Вадік у батька машину взяв. Він з хлопцями, мабуть, теж їде на водосховище. Ти що, не побачила, хто за кермом? — крикнула Лора, що їхала позаду.

— А сигналити ото чого?! Я мало кермо не впустила! Чого ото бібікати?! Придурок!

Наздогнавши Юлію, машина їй теж посигналила і поїхала далі.

— Він же малий! Як йому батько дозволяє брати машину?! — обурилась Іра.

— За віком малий, але до педалей у машині дістає, вимахав добре. Може їхати. Та й “мусорів” тут ніколи не буває, — сказала Тоня. — А, може, там його брат старший за кермом?

— Та Вадік наче, — вже невпевнено сказала Лора.

— Якщо там будуть старші хлопці, то поїздка буде не нудною… треба Юльку наздогнати, — сказала Іра і почала активно крутити педалі.

Здолавши лісову частину дороги, дівчата заїхали до дачного кооперативу. Тут вже вели велосипеди в руках, бо дорога була піщаною. Ще пів кілометра, і подруги дісталися до такої бажаної води. Хлопці, що приїхали на “Москвичу”, закінчили накачувати камеру від КамАЗу, і, поки дівчата дійшли до дерев, покотили її до води.

Тоня і Лора розстелили простирадло під деревами у холодку, роздягнулися. Поруч, на саморобному майданчику, старші хлопці грали у волейбол. Значно старші, ті, що вже закінчили школу: випускники цього та попередніх років. Велосипеди дівчата поставили біля дерева, по два з кожного боку. Тоня зчепила їх між собою за рами металевим ланцюгом, навісила на ланцюг замок.

— А це не занадто? — гмикнула Юля, спостерігаючи, як подруга перевіряє, чи міцно тримається замок.

— Ні.

— Ти не ображайся, але я думаю, що у твого батька параноя.

— У мого батька вже двічі крали велика. І ланцюг — обов’язкова умова кожної поїздки на залізному коні будь-куди, — Тоня спідлоба зиркнула на подругу. — Чи ти хочеш звідси піти пішки?

— Ой, роби як знаєш. Я у воду. Хто зі мною? — Юля звернулася до дівчат, що сиділи на простирадлі.

— Я ще не охолола після поїздки, — Лора заперечливо похитала головою. — Мама каже, що не можна одразу у воду стрибати. Потрібно трошки посидіти.

— Ці ваші медичні штучки, — зітхнула блондинка. — Іро, пішли. А цим — буде штраф!

Дві білявки пройшли повз зелений “Москвич”, що стояв з відкритими дверцятами неподалік від них. Біля машини лежав насос, а також були розкидані речі хлопців. Проминувши безлад, дівчата пішли до води. Береги водосховища поросли очеретом і рогозом, але у цій густій зеленій стіні були протоптані досить широкі стежки для заходу охочих купатися.

Лиш дівчата наблизилися до берега, хлопці оббризкали їх водою. Блондинки пищали, намагалися бризкати у відповідь, а потім пірнули. Хлопці почали кликати Тоню і Лору, та дівчата лише відмахувалися від них. Вони плавали поганенько і воліли йти купатися тоді, коли не буде поруч тих, хто зможе їх затягти на глибину.

— О-о-о… — протягнула Тоня, дивлячись, як до пляжу наближалися двоє постатей, що завернули з вулиці.

Лора простежила за поглядом подруги і побачила Степана й Бакеро, що приєдналися до компанії, яка грала у волейбол.

Бакеро був старшим сином цигана Івана, від його першої дружини, котра померла при пологах. Іван одружився вдруге на жінці не з табору і осів на хуторі біля урочища, недалеко від водосховища. Той факт, що хлопці прийшли вдвох, свідчив про те, що сьогодні Степан ночував у Бакеро на хуторі.

Циган з новою дружиною Галею жив досить добре. Іван працював на будівництві. Почав з підсобника і згодом став каменярем, отримав розряд. Керівництво спочатку поставилося дуже обережно до появи цигана на будівництві, але той досить добре себе проявив. Працював у сусідньому селищі, у місцевій будівельній конторі вже досить давно.(І працюватиме там до самої пенсії, якщо вже забігати наперед.)

Бакеро був старший за Степана. Минулого року закінчив школу і пішов навчатися до театрального. Мачуха дуже хотіла, щоб усі діти вчились і отримали освіту, тому стежила за навчанням як спільних з Іваном трьох дітей, так і пасинка, бажаючи, щоб той мав гідне майбутнє. Хлопець не особливо бажав вчитися, але і маму Галю засмучувати бажання не мав, бо та ростила його, як рідного, і любов’ю не обділила ніколи, жодного разу. Чи любила б його так сильно рідна матір? Були сумніви. Тому був старанним учнем їй на радість.

У школі Бакеро був чи не єдиним, з ким спілкувався Степан. В обох був неприємний шлейф людського поголосу: “циган” і “відьмак” — обоє “погані”. Мабуть, ця їхня “ненормальність” і стала головною причиною їхнього спілкування, бо репутацію Степана не рятувала навіть бабуся-вчителька.