Чому ти нас зрадив? - Аріна Громова

- Тримай, Ірочко, - розсипалася в люб'язностях тітка Оля. - Сирнички з домашньою сметанкою. Усе як ти любиш.

Взагалі, я ніколи не любила сирники. Це Олена просила їх зробити щоразу. Але зараз мої смаки не мали значення. Хотілося якнайшвидше вирішити питання щодо квартири. Більше до цієї теми не повертатися.

Я ніколи не відчувала себе частиною цієї родини. Тітка Оля завжди ставилася до мене, ніби я була абсолютно чужою дитиною, яка раптом випадково затрималася в них у гостях. Мабуть, допомога, яку вона отримувала за мене, здавалася їй недостатньою.

Скільки себе пам'ятаю, тітка скаржилася, що грошей не вистачає.

Я намагалася їй допомагати, коли з'явилася можливість.

Але тепер труднощі виникли в мене. Нам із малюками потрібне житло. І може в іншій ситуації, я б не заперечувала залишитися в компанії родичів. Але зараз ставало зрозуміло, спокійним таке життя точно не буде. Скандали, чвари, різні з'ясування стосунків.

Хіба це піде на користь дітям? Ні, ніколи.

Не повинні мої діти жити і слухати ці крики, обурення, образи.

І я своїх родичів не виганяю. Їм є куди піти. У них свій приватний будинок у селі.

- Розумієш, із нашим будиночком виникла проблема, - зітхнула тітка Оля. - Його відібрали.

- Як - відібрали?

- Шахраї.

Її очі заблищали. Ще пара судомних зітхань - і моя тітка розридалася, закривши обличчя руками.

- Іро, до чого ти матір довела! - осудливо заявила Олена.

- А я тут до чого?

- Не вдавай, що не розумієш. Це ти нас на вулицю виганяєш. Ти! А нам іти нікуди. Іншого дома більше немає.

- Тихіше, Оленко, тихіше, тобі ж не можна нервувати, - пробурмотіла тітка Оля, витираючи сльози фартухом. - У тебе печінка хвора. Тихіше, донечко.

Проблеми з печінкою в Олени були явно не від нервів. Виглядала вона абсолютно спокійною, доїдаючи черговий засмажений у маслі сирник, щедро вмочуючи його в жирну сметану і посипаючи цукром.

А під батареєю на кухні вишикувалася ще одна батарея - порожніх пляшок. Тут ніби на спір змагалися, хто більше вип'є.

- Така дурна історія, - схлипнула тітка Оля.

І почала переказувати репортаж, який нещодавно прогримів на всю країну. Як пару старичків ошукали шахраї, відібрали в них будинок.

Звісно, таких випадків багато.

Але аж надто збігалися яскраві деталі саме цієї схеми!

- Вони зателефонували, представилися благодійним фондом з Японії. Сказали, що допомагають малозабезпеченим сім'ям, але для отримання допомоги треба надати всі документи на наш будиночок. Ми приїхали в їхній офіс. Красива будівля в центрі. Прямо справжній палац. Нас прийняли в невеликій кімнаті на першому поверсі. Але хіба я могла подумати, що це обман?

Фонд з Японії. Офіс у центрі. І так, дійсно палац. Там розташовувався Палац художніх мистецтв.

- Це ж репортаж, - не витримала я. - Тільки нещодавно по телевізору показували.

- Ну так, - кивнула тітка Оля і заридала. - Нас ті самі шахраї обдурили.

Ясно.

У її сльози мені зовсім не вірилося.

- Ти чого на неї витріщився? - раптом заревіла Олена.

- Гей, Оленка, облиш це... - амбал махнув на мене рукою. - Ти це... ревнуєш чи що? Та в цієї тріски потриматися нема за що! Такі шкляві дівки мене ніколи не зацікавлять. Ну ти чого? Оленко, Олена, ти чуєш?

Він смачно ляснув свою дружину нижче попереку.

Потриматися там було за що. І не тільки там. Олена завжди пишалася своїм значним розміром грудей.

- Очі в тебе бігають, - заголосила Олена. - Зирк-зирк. І на неї! Думаєш, не бачу? Ти в ній уже дірку прогледів, поки вона той сирник колупала.

- Оленка, та годі, ну що ти... нічого я не проглядав. Мені ця бліда поганка сто років не потрібна. Зрозуміло, чому від неї олігарх утік. Вона ж зовсім ніяка. Такі кістки, що тільки порізатися можна.

- Ірка справді страшна, але на мужиків як червона ганчірка діє, - не вгамовувалася Олена і погрожувала мені кулаком. - Навіть не думай мого чоловіка звабити. Зрозуміла?! А то як упустила Арсанова, так відразу на мого Лексейчика націлилася. Чи ти вважаєш, я не бачу нічого? Ти всіх моїх наречених забирала! Ще в школі! Ти й Арсанова в іншої відбила. Але на чужому нещасті свого щастя не побудуєш!

Потік образливого марення не припинявся.

- Збирайте речі, будь ласка, - сказала я. - Щодо поліцейського патруля - не жартую. Квартира моя, тому прошу вас виїхати якомога швидше.

Піднялася і пішла до дітей.

- Зачекай, Ір, - тітка Оля погналася слідом. - Чого ти одразу гарячкуєш. Давай спокійно поговоримо. Оленка на емоціях. Приревнувала Лексейчика трохи.

- Ми занадто багато говоримо.

- Що в тебе з Давидом сталося? - вона схопила мене за руку. - Розкажи, поділися, легше стане.

Це навряд чи.

- Ми розлучаємося.

- Дурниці, - тітка похитала головою. - Хто розлучається з таким багатієм? Охолонь, Ірочко. Подумай.

- Між нами все скінчено.

- Та що він такого зробив, що ти розлютилася? - вдивлялася в мої очі. - Не розумію. Таке кохання було.

- Ма-а-а-а-а-ам! - почувся радісний крик Леночки. - Тут Арсанова по телевізору показують. Іди сюди. Ма-а-а-ам! Тепер зрозуміло, чому наша королевишна така грізна приперлася. Її Арсанов сам викинув! І до речі, він одружується знову.

Тітка потягнула мене на кухню.

А я пішла. Усе як у тумані.

Перед очима знову обличчя Давида. Жорстке і непохитне. Навіть на екрані він справляє таке сильне враження, що мене пробиває холодний озноб.

Чоловік дав інтерв'ю? Ніколи раніше він із журналістами не спілкувався.

А хто це поруч із ним? Ефектна брюнетка в червоній сукні. Усміхається й обіймає мого Давида.

Ні. Не мого...

Мені здавалося, я вже впоралася. Придушила емоції. Але тут усе накатило по новій хвилі, і ця клята хвиля була ще набагато потужнішою за попередню.

Це і є та сама коханка. Жінка, заради якої Давид відмовився від сім'ї.