Чому ти нас зрадив? - Аріна Громова
Я штовхнула двері й завмерла на порозі будинку.
Почалася гроза. Дощ лив як із відра. Гуркотів грім. Небо розсікали блискавки. У таку жахливу погоду поганий господар собаку на вулицю не вижене.
А тут...
Я обернулася і подивилася на чоловіка.
Давид стояв нерухомо. На його обличчі не відбивалося жодних емоцій. Напевно, кам'яна статуя могла б проявити набагато більше почуттів.
Ні, я не хотіла затримуватися в будинку після тих жахливих слів, які чоловік мені сказав, після того, як він наказав забирати дітей і йти геть.
Але хіба можу я в таку погоду вийти пішки з малюками?
- Чого чекаєш? - різко запитав Давид.
- Мені потрібно викликати таксі.
Дістала телефон і спробувала запустити додаток.
- Іди, - твердо вимовив чоловік.
Пальці затремтіли від звуку його голосу. Від того, як саме він до мене зараз звертався.
- Приїде таксі - піду, - відповіла, гарячково набираючи нашу адресу в пошуковому рядку.
- Ти підеш просто зараз, - обрубав він жорстким тоном. - Ти й так занадто довго збиралася.
- Ти ж бачиш, що на вулиці злива. Діти не...
Давид жестом віддав наказ охоронцям виставити нас за двері. Розвернувся і пішов геть.
Як мій чоловік перетворився на таке чудовисько? За один день?!
Або я просто була сліпа як багато закоханих жінок. Не помічала тривожних знаків. Схоже, у нього давно з'явилася коханка. Та, заради якої він готовий кинути власних дітей.
Інакше як ще пояснити все?
Охоронці наближалися, і я рушила вперед.
Коляска у нас хороша. Малюків від дощу захистить. А я і так впораюся.
На щастя, трійнята спали. У таку негоду їм завжди добре спалося. Грім та блискавки їх не лякали.
Сльози душили мене. Істерика підступала. Але я розуміла, що маю бути сильною заради моїх малюків.
Зараз головне дочекатися таксі, доїхати до...
А куди ж мені їхати?
Варіантів небагато.
У мене є своя маленька квартира, в якій зараз живе тітка. Значить, саме цю адресу скажу водієві.
Речі для дітей у мене є. На перший час нам вистачить. Заощадження теж взяла. Звісно, грошей зовсім мало. Потрібно буде шукати роботу.
Я вийшла заміж одразу після закінчення школи. Мені якраз виповнилося вісімнадцять років.
Перше кохання. Перший чоловік. Мій єдиний.
Хіба я могла уявити, до чого це все призведе?
Я збиралася вступати до університету, але завагітніла. Вирішила почекати. А коли на світ з'явилися мої трійнята, стало точно не до навчання.
Як же все встигати?
Давид пропонував найняти няню або хоча б помічницю, але я не уявляла, як довірити своїх малюків чужій людині. Якщо на годину чи дві, то це ще зрозуміло. Однак навчання вимагало б більше часу.
Ідіотка.
Мені варто було хоча б курси якісь закінчити.
Ким я тепер влаштуюся? На кого залишу дітей?
Ці думки відволікли настільки, що навіть сльози в очах висохли. Дощ бив мене по щоках, вітер розтріпав волосся. Одяг став повністю мокрим. Але я тремтіла не від холоду, а від жаху. Від страху за майбутнє своїх малюків.
Раніше в мене був чоловік. Опора. Захист.
А тепер?..
Що я можу дати своїм дітям?
Замість розкішного будинку - тільки крихітна квартирка. Замість найкращих іграшок і речей - невідомість.
Але вибору немає.
Я маю впоратися. А зараз не час розкисати.
Де ж таксі?
Ми жили за містом, в елітному районі. Тут не знайти громадського транспорту. У кожного є автомобіль.
Я подивилася на всі боки. Великі краплі дощу били по обличчю так сильно, що я нічого не могла розгледіти.
Тут мене засліпило світло фар, змусило завмерти на місці.
Поруч зупинилася машина. Але значка таксі на ній не виявилося. Опустилося скло, і я побачила за кермом жінку років п'ятдесяти.
- Доню, ти що тут гуляєш у таку погоду? Ще й із дітьми?
"Чоловік вигнав", - подумала, але відповіла зовсім інше.
- Мені додому потрібно. Таксі чекаю.
- Яке ще таксі? - вона заглушила двигун. - Швидко сідай. Зараз допоможу тобі дітей посадити.
- Зачекайте, потрібне дитяче крісло, - пробурмотіла. - Навіть три одразу.
- Так у мене все є.
Виявилося, у неї справді три дитячі крісла.
- Я ж від доньки їду. Вона трійню народила. Ось нещодавно каталися...
Жінка вийшла з машини і допомагала мені з дітьми і з коляскою. Вона жваво розповідала про свою сім'ю.
А я посміхнулася. Треба ж, яка удача! Три дитячі крісла.
- Куди тобі їхати? - запитала вона.
- У місто, - відповіла і назвала адресу.
- Нічого собі збіг, я там поруч живу.
Поки ми їхали, вона постійно розповідала кумедні історії про своїх онуків. А під кінець поїздки дала мені свою візитку.
- Дзвони, якщо допомога потрібна.
- Дякую, ви й так мені дуже допомогли.
Я спробувала з нею розплатитися. Хоча б частину грошей залишити. Усе-таки поїздка довга.
Але вона навідріз відмовилася.
- У мене донька твоя ровесниця. Припини. І якщо щось знадобиться, одразу дзвони. А то я бачу, яке в тебе становище. Без причини в дощову ніч ніхто з трійнею з дому не піде.
- Дякую вам.
Ми попрощалися, і незабаром я вже дзвонила у двері своєї квартири.
- Хто? - почувся незадоволений жіночий голос. - Якого біса так пізно приперлися?
- Це я, тітка Оля. Відкривайте.
- Ірка?
Клацнув замок, але двері відчинилися не повністю, залишилися зачиненими на ланцюжок. У отворі показалася моя тітка.
- Ти чого це? - насупилася вона. - Посеред ночі?
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно