Чому ти нас зрадив? - Аріна Громова
- Ми з Давидом розлучаємося, - рівно відповіла я. - Вам не варто розраховувати на його допомогу. І ви маєте рацію, для всіх нас ця квартира не підходить. Буде краще, якщо ви переїдете найближчим часом.
- Що? - буквально завила Оленка. - Ти нас виганяєш?! Після всього?
- У вас є свій будинок.
- Хата в селі! Як Лексейчик з тієї глушини буде на роботу їздити? Він і так страшенно втомлюється, а тепер ще ось ти нерви тріпаєш. Ні сорому, ні совісті!
Оленка верещала наче ультразвукова сирена.
- Донечко, не нервуй так, - підключилася тітка Оля. - Тобі шкідливо. Без того здоров'я слабке. А до того, що люди зовсім не цінують доброго ставлення, я давно звикла. Ірка вся в матір пішла. Невдячна...
- Не смійте говорити про мою матір! - вигукнула я.
- А що тобі не подобається? - у Оленки від обурення слина з рота полетіла, а обличчя розчервонілося від люті. - Твоя мати нагуляла тебе незрозуміло від кого, принесла в подолі, а потім узагалі...
- Тихіше, донечко, тихіше.
- Оленка має рацію! - вирішив виступити Лексейчик. - Сім'ю цінувати треба. А ця ваша... хм, мимра упустила олігарха. Назад одразу прискакала. Квартирку хоче. Але хата тепер наша.
- Іра, послухай людей, - тітка Оля зашмигала носом, ніби просто зараз готова була розридатися. - Ти ж мені до кінця життя маєш бути вдячна. Я тебе виховала. Годувала, ростила, оберігала від проблем.
Ну й маячня.
Від яких ще проблем?
Виховання тітки Олі полягало в тому, що вона ніяк мною не опікувалася. Просто отримувала допомогу, яка покладалася за опіку над дитиною-сиротою. Хоча іншого мені й не потрібно було. Краще так, ніж у дитячому будинку, де кілька місяців я все ж пробула після загибелі мами. Найгірші спогади в моєму житті.
- Досить, - твердо сказала я. - Ви всі спати хотіли. То йдіть і відпочивайте, а речі зберете завтра.
На цьому я зачинила двері.
Хоча розмова не припинилася. До мене долинали уривки обурених фраз і лайливі слова.
Лексейчик звик жити в центрі й їхати нікуди не збирався.
Цю проблему буду вирішувати потім. Спочатку потрібно заспокоїти малюків, чим я і зайнялася. Погодувала трійнят, поклала. Поки займалася дітьми, по той бік дверей усе затихло. Родичі розійшлися, мабуть, зрозуміли, що достукатися до моєї "совісті" не вийде.
Я обережно відкрила комору, де були складені мої старі речі. Одна полиця, на самому верху.
Мій одяг повністю промок. І хоч речі вже трохи підсохли, волога тканина все одно холодила шкіру. Хоча в запалі скандалу було не до комфорту. Але мені треба стежити за здоров'ям. Не вистачало ще захворіти зараз.
На щастя, я вже скинула вагу після пологів, тому без проблем влізла у свою стару сукню і змогла вдягнути стару спідню білизну. Тканина потріпалася, зате речі сухі.
Добре, що моя рідня нічого не викинула. Напевно, не дісталися до верхньої полиці.
Привівши себе до ладу, я розтягнулася на ліжку.
Думала, не засну. Який сон після всього, що сталося? Але мої очі закрилися, щойно голова торкнулася подушки.
Я моментально провалилася в темряву, а виринула тільки коли малюки прокинулися.
Мої рідні. Вони знову зголодніли, тягнули до мене ручки.
Добре б приготувати їм дитячу кашу й овочів. Адже я вже додавала дітям прикорм. Ще після шести місяців почала.
Але поки що краще погодувати грудьми.
Дуже ймовірно, що зараз станеться новий скандал. Малюків необхідно від цього захистити.
Я вже розуміла, з родичами доведеться важко. А ще не давало спокою питання з квартирою.
Раптом "Лексейчик" заборгував гроші бандитам? Навіть знати не хотілося, де саме такий амбал може працювати, але його фізіономія мала б чудовий вигляд на дошці "Розшукуються" в поліцейській дільниці.
Варто було подумати про це, як двері скрипнули й відчинилися.
На порозі застиг бритоголовий амбал.
- Доброго... ранку, - сально посміхнувся він, спостерігаючи, як я годую дитину грудьми.
- Вийди!
Повернулася так, щоб цей виродок нічого не бачив.
- Та що ти нервова? Прямо як не рідна...
- Лексейчику, сніданок, - прощебетала Оленка. - Гей, ти що це тут забув? Лексейчику, ти витріщаєшся на неї?
- Ні, звісно, - фиркнув. - На що там дивитися? Баба з купою дітей. Не зрозумію як цей оселедець стільки дітей народив одразу. Де вони в ній помістилися?
- Ну вона сильно хотіла втримати Арсанова, - отруйно відповіла Оленка. - Але навіть трійня не допомогла. Пузом такого мужика не прив'яжеш!
- Ви вже речі зібрали? - холодно запитала я.
- Іро, ти чого? Знову за старе? - обурилася Олена. - За ніч не відійшла? Ну гаразд, я тобі тоді поясню. Ми нікуди звідси не поїдемо. У Лексейчика тут і робота, і...
- Знайдете інший варіант.
- Ти ж сама нам цю квартиру віддала!
- Тітці Олі. Не вам.
- Та яка різниця!
- Тепер ця квартира потрібна мені. Або просто зараз збираєте речі і виїжджаєте, або викличу патруль.
- Без ментів обійдемося, - пробасив амбал. - Заспокойся ти. Завелася прямо! Поїдемо ми. Поїдемо, сказав же. Але... це ввечері. Увечері, так. Ось із роботою закінчу і поїдемо. Нам із Оленкою чужого майна не треба.
- Заодно поясни, кому ти заклав мою квартиру і під які умови.
- Не кип'ятись, - відмахнувся. - Кредит сам... порішаю.
- Ірочко, я твої улюблені сирники приготувала, - майже проспівала тітка Оля. - Давай швидше до столу. Що ви все про справи та про справи. Посидимо хоч нормально. Як справжня рідня.
Зрозуміло.
Мене спробують умовити по-хорошому.
Під серцем уже зріло погане передчуття.
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно