Витязь у ведмежій шкурі - 3 - Кулик Степан
— Ось ви… — почав він, але, зрозумівши, що за столом не його кнехти, а чужинці, замовк на півслові і насупився. — Хто такі? Чому тут? Де мої люди?
— І вам доброго здоров'я, пане лицарю! — радісно посміхаючись, скочив на ноги Митрофан.
Ну, дає хлопець. Талант. Сам би повірив, настільки точно перетворився чернець чи то в прикажчика, чи то в пажа-зброєносця, чи то в довіреного слугу для особистих доручень. На більш високий статус не тягнув ні його вік, ні прикид. Максимум — молодший синок. Розпещений матусею. З тих, за ким на вербах золоті груші ростуть. Або революції відбуваються.
— Тут ми тому, що господарів чекаємо. А куди всі поділися — самі дивуємося.
— Що ти хочеш цим сказати? — лицар, як і раніше, тримався напружено і навіть ступив убік, щоб стати спиною до стіни.
— Я, пане лицарю, то й говорю, що знаю. Коли ми прийшли на обумовлене місце для обміну, пліт біля острівця стояв, а поряд нікого. Розминутися, як самі розумієте, ні з ким ми не могли.
— Ти не відповів: хто ви такі? А ще мене цікавить: як вежу знайшли? — перебив багатослівність Митрофана тевтонець.
— Ми самі люди торгові, пане лицарю. І, оскільки маємо товар, що цікавить тутешніх господарів, то прибули, щоб обміняти його на золото. А вежу ми не шукали, ні… Як сказано в Еклезіаста: «Багато знань збільшує смуток», — ніби вибачаючись, розвів руками хлопчина. — До плоту був канат прив'язаний. Степан за нього нас до вежі й притяг. А що всередину не чекаючи запрошення увійшли, то ми просимо пробачення. Але ж ніхто не відгукувався. Ось і зазирнули, подивитися… Чекали, чекали… Чекали, чекали…
— Заодно й пообідали… — пробурчав лицар, але прибрав руку з меча. Дуже вже простодушний погляд був у хлопця. А на обличчі така щирість, що навіть мені захотілося перевірити чи на місці гаманець.
— Пане лицарю, ви ж мого Степана бачите. Якщо його вчасно не погодувати, собі дорожче стане. Але ви не переймайтеся. Як по руках ударимо, за з'їдену їжу все до пфеніга відшкодуємо. Порядок шануємо. Не розбійники якісь, а чесні грабіжники. У колодязь, з якого п'ємо чхати не привчені...
— Не розбійники, кажеш… — хрестоносець уважно дивився на мене. — Якийсь мовчазний твій Степан.
— То він з народження німий... І розумом скорботний. Лише кілька слів і розуміє. Як пес… І такий самий відданий.
— За його сили, особливого розуму й не треба… — тевтонець, сам того не підозрюючи, народив прислів'я, яке дожило й до мого часу. — А відданість — не порок, а гідність.
Трясця! Зуб готовий дати, що чув його голос! Обличчя не бачив, а голос знаю! Де ж, чорт його та мене забирай?! Згадуй голова, картуз куплю!
— Тільки щось я в жодній ватазі не пригадую такого здорованя, — продовжив тим часом допит лицар. — Давай, говорун, назви ім'я свого отамана. Хто вас прислав сюди?
— Пирій…
Оскільки жодного прізвиська місцевих бандитських ватажків ми не знали, а питання таке я передбачав, то вирішив скористатися ім'ям реального отамана. Що зараз гостив у праотця і відправився туди не без моєї допомоги. Регіон трохи інший, але й лісові бандити не приписані до однієї ділянки. Теж, мабуть, мігрують від одного хлібного місця до іншого.
— Пирій?.. — перепитав хрестоносець, і погляд лицаря миттєво перетворився на два сталеві клинки. — Його ж убили два чи три тижні тому. Поблизу Західної Гаті. І Пирія, і всю ватагу! Ви хто такі?!
І тут я впізнав голос тевтонця. Ось де довелося побачитись!
Стіл перекинувся від поштовху, збиваючи з ніг хрестоносця і не даючи йому підвестися. А ще через секунду мій кулак відправив брата Альбрехта в глибокий нокаут.
