Витязь у ведмежій шкурі - 3 - Кулик Степан

Дивлячись на мої маніпуляції, Митрофан дивно притих і бочком, бочком позадкував до стінки.

— Ти чого? — я звернув увагу на його рухи, але сенсу не зрозумів. — Не бійся, хлопче. Окрім нас із тобою і кота тут більше нікого немає. Хоча підвал я ще не оглядав. Зараз разом ще глянемо. А двері я зачинив, щоб ніхто нас не потривожив.

Митрофан мовчав і тільки зблід ще більше.

— Гей, та що з тобою таке? Агов, хлопче, ти мене чуєш? Ану, швидко пробурмочи «Отче наш» чи що там належить у таких випадках? А то на тобі зовсім лиця немає. Привида побачив?

— Ви?.. — голос у хлопця й справді тремтів. Та й не лише голос. Його всього трясло, як у трясучці. — Це ви?!

— А що є якісь зміни? — я швидко оглянув руки і все, що потрапляло в поле зору без дзеркала. Здається, усе як було. — Ти про що?

— Я здогадався!.. — Митрофан потрусив пальцем. — У вежі нікого не повинно бути. Тому що Людожер — це ви!

— Дурману об'ївся? Чи сонце тім'ячко напекло? — я виразно постукав себе пальцем по чолі. — Втім, тебе стільки разів били по голові, що безслідно це пройти не могло. Ось і з’їхав з глузду…

— Не треба відпиратися! Якщо не ви хазяїн башти, то де всі? І взагалі як ви знайшли сюди дорогу? А пліт?.. А ще ви так нічого про себе й не розповіли, хоч обіцяли. І мішки із відрубаними руками поховати не дали! Із собою забрали… Навіщо?

Останню фразу чернець майже вигукнув і замовк. Дихання сперло. Від надлишку геройства, або від страху, що тепер я вже неодмінно його з'їм. Живцем і без солі.

Я кивнув головою і вказав на сходи.

— Зрозуміло. Ти ж майже весь час непритомний валявся. Так що нічого до ладу не бачив і не чув. А з розрізнених шматочків ціле зліпити важко. Вибирай сам, як вчинити. Ми піднімемося нагору, там хоч сісти можна, і поговоримо, чи закінчимо розпочатий мною огляд вежі? Внизу темно і я повернувся за смолоскипом. Ну, а заодно і тебе втягнув, щоб не маячив зовні… Думаю, нічого особливого внизу немає, просто не люблю незавершених справ. З них зазвичай неприємності і починаються. Як ось із відкладеної нами розмови.

Митрофан у роздумі дивився на мене, а я, даючи хлопцеві час, почав озиратися, шукаючи смолоскип чи свічки.

  — Ви щось шукаєте, ваша милість?

Голос у монашка ще тремтів, але вже не так помітно.

— Трохи прибацаний супутник, ще куди не йшло, але глухий — явний перебір. Я ж ясно сказав: «Унизу темно. Потрібно підсвітити». Смолоскип шукаю. Або свічки...

— Так он…

Я глянув у тому напрямі, куди вказував Митрофан, і побачив під лавою довгасту скриньку, з якої стирчали складені смолоскипи.

Трясця! А я, дитя цивілізації та електрики, по стінах дивився. Немов вимикач шукав.

— Дякую, — я витягнув парочку і поліз у пояс за кресалом. Але воно, як на зло під пальці не траплялося. Загубив, чи спрацював один із законів підлості, що стверджує: «Кожна потрібна річ знаходиться в останній кишені». Ну, так немає ж їх. Кишень цих ...

— Що надумав: угору йдемо чи вниз?

Монашок ще трохи повагався. Мабуть, побоювався, що я його навмисно в льох заманюю. Але наважився. Схоже, сильна була в хлопці авантюрна жилка. Ну правильно. Якби інакше — він і далі б сидів у монастирі, а не мріяв про подвиги.

— Гаразд, ваша милість, ходімо вниз. Хоч щось на власні очі побачу. Тільки пообіцяйте, що потім ви мені все-все розповісте?!

— Обіцяю.