Безтілесна людина - Джон Діксон Карр

І нарешті біля задньої стіни навпроти дверей Ремпол побачив картину. Між книжковими полицями під стіною для неї звільнили чимало місця. Полиці звідти забрали недавно, кілька днів тому — це було видно по відбитках на килимі. Місце звільняли для картини, якої Грімо вже ніколи не почепить. Сама картина з двома ножовими порізами лежала лицем догори недалеко від Грімо. Оправлена в раму, вона була більш як два метра завширшки й один метр заввишки, отож Хедлі довелося звести її, повернути й поставити на вільне місце посеред кімнати, щоб усі її роздивилися.

— А це, — сказав він, прихиливши картину до канапи, — мабуть, та сама картина, яку він купив, щоб «захистити себе». Послухайте, Фелле, ви гадаєте, Грімо теж був божевільний, як і отой Флей?

— Як П'єр Флей, що не вчинив жодного злочину, — буркнув доктор Фелл. Він відвернувся від вікна, яке уважно розглядав, і збив назад свого крислатого капелюха. — Гм, Хедлі, ви бачите тут зброю?

— Ні, не бачу. Немає ні великокаліберної вогнепальної зброї, ні ножа, яким з такою злістю порізано картину. Подивіться на неї! Звичайний пейзаж.

А Ремпол подумав собі, що той пейзаж аж ніяк не звичайний. Картина дихала такою силою, немовби художник малював її, палаючи люттю, й передав в олії шалений вітер, що хльостав покручені дерева. Від картини віяло холодом і жахом. Безрадісний сюжет був зображений чорною, сірою та подекуди зеленою фарбою. Лише на задньому плані біліли плями низьких гір. На передньому плані, за гіллям покручених дерев, видно було три порослі високою травою могили. Чимось невловним, ніби ледве відчутним запахом, атмосфера картини відповідала атмосфері самої кімнати. Складалося враження, ніби кам'яні надгробки нахилилися тому, що могильні горбки почали западати й тріскатись. На враження від картини не впливали навіть ножові порізи.

Почувши на сходах швидку ходу, Ремпол здригнувся. Прибіг схвильований Менген. Навіть його чорний кучерявий чуб здавався скуйовдженим. Бойд Менген був приблизно того самого віку, що й Ремпол, але зморшки під очима робили його на десять років старшим.

— Мілз сказав мені, — він кинув швидкий погляд на Грімо, — що…

— «Швидку допомогу» викликали? — перебив його Хедлі.

— Зараз прийдуть санітари з ношами. В окрузі безліч лікарень, і ніхто не знає куди дзвонити. Я згадав про приятеля професора Грімо — в нього приватна лікарня відразу за рогом. Вони… — Він відступив убік, пропускаючи двох санітарів і спокійного маленького лисого, чисто поголеного чоловіка. — Докторе Петерсон, це… е-е… полісмен. А це… ваш пацієнт.

Лікар утяг щоки й виступив наперед.

— Ноші! — звелів він, коротко оглянувши професора Грімо. — Я не хочу копатися тут. Піднімайте обережно… — Він насупився і з цікавістю роззирнувся довкола.

— Є якийсь шанс? — запитав Хедлі.

— Кілька годин ще проживе, не більше, а може, й менше. Якби він не був такий здоровенний, то вже помер би. Таке враження, ніби, крім усього іншого, легені в нього порвалися від якогось напруження… — Лікар дістав з кишені візитну картку. — Ви, мабуть, схочете прислати свого поліційного медика. Ось моя картка. Кулю я збережу. Гадаю, це буде куля тридцять восьмого калібру, випущена з відстані десяти кроків. Можна запитати, що тут сталося?

— Убивство, — відповів Хедлі. — Тримайте біля нього доглядальницю, і, якщо він щось скаже, хай усе записує, слово в слово. — Коли лікар пішов, Хедлі вирвав аркуш із свого записника, щось написав на ньому й звернувся до Менгена: — Заспокоїлись? Гаразд. Я хотів би, щоб ви подзвонили в поліційний відділок на Хантер-стріт, а вони зв'яжуться з Скотленд-Ярдом. Якщо спитають, розкажіть їм, що сталося. Доктор Уотсон хай їде до лікарні за цією адресою, а решта — сюди.

У дверях нерішуче тупцяв низенький і худий молодик. Ремпол добре бачив його кістляве обличчя, великий рот, копицю рудого волосся й темно-карі очі за товстими скельцями окулярів у золотій оправі. З манери говорити — монотонно, показуючи рідкі зуби за рухливими губами, нахиляти голову, немов звіряючись із нотатками, а підвівши її, дивитися поверх голів тих, хто його слухав, молодика можна було прийняти за бакалавра технічних наук, якому близька платформа соціалістів, і в цьому не було б помилки. Вираз жаху на його обличчі вже зник, і воно стало зовсім спокійним. Сплівши пальці рук, молодик легенько вклонився і з гідністю сказав:

— Я Стюарт Мілз, секретар… цебто був секретарем професора Грімо. — Він обвів поглядом кімнату. — Можна запитати, що із… злочинцем?

— Поки ми гадали, що йому нікуди подітись, він, мабуть, утік через вікно, — відповів Хедлі. — А тепер, містере Мілз…

— Пробачте, — перебив його Мілз, — він був, мабуть, незвичайною людиною, якщо зробив це. Ви оглянули вікно?

— Він має рацію, Хедлі, — озвався доктор Фелл, важко дихаючи. — Знаєте, ця справа починає мене непокоїти. Якщо він не вийшов через двері…

— Не вийшов, — знову сказав Мілз, усміхнувшись. — Я — не єдиний свідок. І я бачив усе від початку до кінця.

— … тоді, щоб вийти звідси через вікно, він мав бути легший за повітря, — закінчив свою думку доктор Фелл. — Гм. Почекайте! Краще спершу обшукаймо кімнату.

В кімнаті вони нікого не знайшли. Потім Хедлі, щось буркнувши, відчинив вікно. Незайманий сніг укривав знадвору підвіконня до самої рами. Ремпол вихилився з вікна й подививсь довкола.

На заході яскраво світив місяць, і всі деталі виступали чітко, мов вирізьблені з дерева. До землі було добрих п'ятдесят футів. Рівна кам'яна стіна була волога. Вікно виходило на задній двір, обнесений низькою огорожею і схожий на решту задніх дворів у цьому ряду. Сніг у дворі, як і в сусідніх дворах, теж лежав, скільки було видно, незайманий. Нижче в стіні вікон не було взагалі. До найближчого вікна на цьому самому поверсі, у залі ліворуч було не менш як тридцять футів, до вікна праворуч, у сусідньому будинку, стільки ж. Перед очима лежали прямокутники задніх дворів тих будинків, що виходили фасадами на площу. Найближчий із них стояв за кількасот ярдів. І, нарешті, над вікном, на п'ятнадцять футів нижче від даху, проходив гладенький кам'яний жолоб. Ні втриматись за нього рукою, ні прикріпити вірьовку було неможливо.

— Все одно це так, — мовив Хедлі. — Ось погляньте! Уявімо собі, що злочинець спочатку прив'язує вірьовку до димаря чи до чогось іншого — так, щоб вона вільно звисала поруч із вікном, — потім убиває Грімо, вилазить по вірьовці на дах, відв'язує її й зникає. Певен, що на доказ цьому ми знайдемо там багато слідів. Отож…

— Отож, —