Безтілесна людина - Джон Діксон Карр
По-перше, його молоді друзі Тед і Дороті Ремполи щойно прибули погостювати з Америки. По-друге, його приятель Хедлі, тепер уже старший інспектор відділу карного розшуку, якраз блискуче закінчив справу «Бейзвотерська підробка» й дістав перепочинок. Ремпол сидів по один бік килимка, Хедлі — по другий, а доктор Фелл між ними чаклував над гарячим пуншем. Нагорі місіс Фелл, місіс Хедлі та місіс Ремпол розмовляли про свої справи, а тут, унизу, Тед Ремпол, слухаючи запальну дискусію доктора Фелла та містера Хедлі, всім своїм єством відчував, що він удома. Відкинувшись у глибокому кріслі, він згадував про минулі дні. Навпроти нього сидів старший інспектор Хедлі з підстриженими вусами та вже трохи сивим волоссям. Доктор Фелл торохтів розливальною ложкою.
Фелл і Хедлі, видимо, захопилися дискусією про наукову кримінологію і зокрема про фотографію. Ремпол пригадав, що чув про наслідки захоплення доктора Фелла, над якими жартували у відділі карного розшуку. Якось на дозвіллі приятель Фелла єпископ Меплгемський залучив його до читання праць Гросса, Джессеріча та Мітчела, і ті праці дуже на нього вплинули. Доктор Фелл не був тим, кого називають світилом науки. Своїми хімічними дослідами він, на щастя, не зніс даху на будинку, бо щоразу ухитрявся вивести з ладу устаткування ще до початку дослідів, отож великої шкоди нікому не завдав, хіба що спалив сірчаною кислотою штори на вікнах. Зате визначних успіхів доктор Фелл, як він сам запевняв, досяг у фотографії. Він купив мініатюрний фотоапарат з ахроматичною лінзою й завалив усю кімнату відбитками, що нагадували рентгенівські знімки виразки шлунка. Запевняв він також, ніби йому вдалося удосконалити Гроссову методику розшифровувати те, що було написано на спаленому папері.
Пустивши повз вуха глузування Хедлі з цього приводу, Ремпол байдужно спостерігав відсвіти полум'я на полицях з книжками, слухав, як за шторами б'ються в шибки сніжинки, задоволено всміхався й думав, що в цьому чудовому світі його ніщо не дратує. Іноді його жалили іскри з вугілля, що зненацька вистрілювали фейєрверком полум'я.
— Чхав я на те, що каже Гросс! — заявив Хедлі, ляснувши долонею по бильцю крісла. — У більшості випадків на спаленому папері літер не видно взагалі…
— Між іншим, — озвався Ремпол, прокашлявшись, — слова «три труни» про щось вам говорять?
Як він і чекав, у кімнаті запала тиша. Підозріливо дивився на нього Хедлі, поверх розливальної ложки запитливо позирнув доктор Фелл. Очі в нього загорілись.
— Так, — сказав він, потираючи руки. — Так-так-так. Які труни?
— Ну, — відповів Ремпол, — я б не став називати цю справу кримінальною, але якщо Менген не перебільшує, то вона досить підозріла.
Почувши ці слова, Хедлі присвиснув.
— Я добре знаю Бойда Менгена. Кілька років ми були сусідами. Він на диво гарний чоловік, багато мандрував по світу, має справжній кельтський темперамент. — Ремпол помовчав, пригадуючи трохи неуважливого Менгена, його повільні, попри запальну вдачу, рухи, його щедрість і простоту. — Тепер він працює в лондонській «Івнінг беннер». Сьогодні вранці я зустрів його на Хеймаркет-стріт. Він затяг мене до бару й розповів усю ту історію, а коли довідався, що я знайомий з відомим доктором Феллом…
— Пусте! — кинув на нього гострий погляд Хедлі. — Говоріть по суті!
— Так-так-так! — задоволено мовив доктор Фелл. — Постривайте, Хедлі! Це дуже цікаво, мій друже. І що ж далі?
— Менген, здається, великий шанувальник отого лектора чи письменника Грімо, до того ж закоханий у його дочку. Старий і дехто з його друзів мають звичай збиратися в таверні недалеко від Британського музею. Кілька вечорів тому там сталася подія, що схвилювала Менгена куди дужче, ніж це могло б зробити фіглярство якогось безумця. В ту хвилину, коли старий говорив про мерців, які встають із могил, і про інші такі веселенькі речі, до кімнати ввійшов високий, дивний на вигляд суб'єкт і почав верзти якусь нісенітницю — нібито він і його брат можуть виходити з могили й плавати у повітрі у вигляді соломи. (Тут Хедлі зневажливо чмихнув, але доктор Фелл і далі дивився на Ремпола з цікавістю). Незнайомець, здається, чимось погрожував Грімо й пообіцяв незабаром прислати до нього свого брата. Дивно було те, що Грімо й оком не змигнув, але Менген присягався, нібито він аж позеленів з переляку.
— Оце масте! — буркнув Хедлі. — Але що з того? Хтось полохливий, мов стара баба…
— Вся річ у тому, — зауважив доктор Фелл, — що Грімо не полохливий. Я його добре знаю. Ви, Хедлі, не знаєте Грімо, тому й не розумієте, як усе це підозріло. Гм… Розповідайте далі, друже! Чим же все скінчилось?
— Грімо обернув усе на жарт і зняв напруженість. Як тільки незнайомець пішов, у таверні з'явився вуличний музикант і заграв «Сміливець на повітряній трапеції». Всі засміялись, напруга в кімнаті спала, і Грімо сказав: «Наш воскреслий мрець, джентльмени, буде ще спритніший, якщо випливе з вікна мого кабінету». Цим усе й скінчилось. Але Менгена той П'єр Флей зацікавив. На візитній картці, яку залишив Флей, було вказано назву театру. Отож другого дня Менген прийшов до театру — нібито, щоб узяти матеріал для газети. Театр виявився досить занепалим, із сумнівною репутацією, такий собі мюзик в Іст-Енді[4]. Менген не хотів зустрічатися з Флеєм і звернувся до робітника сцени, а той познайомив його з акробатом, який у програмі виступає перед Флеєм під ім'ям — бозна-чому — Пальяччі Великий, хоч насправді він просто кмітливий ірландець. Акробат і розповів Менгенові все, що знав.
У театрі Флея називають Луні[5]. Ніхто про нього нічого не знає. Він ні з ким не розмовляє і після виступу ніколи в театрі не затримується. Але його виступи мають успіх, а для театру це головне. Акробат сказав, що не розуміє, чому ніхто з імпресаріо у Вест-Енді[6] й досі не звернув на Флея уваги, якщо тільки той не відмовляв їм сам. Його номер — суперчаклунство. Людина невідомо як на очах у публіки зникає.
Хедлі знов іронічно чмихнув.
— Так, так, — вів далі Ремпол. — З почутого можна дійти висновку, що це — не просто давній фокус. Менген каже, нібито Флей працює без асистента і весь його реквізит уміщається в ящику завбільшки з труну. На які найнеправдоподібніші речі здатні
