Безтілесна людина - Джон Діксон Карр

— Мені здається, — важко дихаючи, втрутився доктор Фелл, — я розумію нашого юного друга. Треба було себе перебороти. Незважаючи на найтвердіші переконання молодого бакалавра наук та найміцніший щит із девізом «ікс квадрат плюс два ікс ігрек плюс ігрек квадрат», перед очима в нього все ще стояла сцена в таверні «Уорвік», і він не бажав знати більше, ніж йому належало. Правду я кажу?

— Я не можу з вами погодитися, сер, — спокійно заперечив Мілз. — Сцена в таверні тут ні до чого. Завважте, я неухильно викопав розпорядження і прийшов сюди рівно о пів на десяту…

— А де в цей час були інші? — вимогливо запитав Хедлі. — Не хвилюйтесь! Не кажіть, що не можете відповісти напевне. Де, на вашу думку, вони були?

— Наскільки я пам'ятаю, міс Розетта Грімо й Менген грали у вітальні в карти. Дреймен що раніше сказав мені, що кудись піде, і я його по бачив.

— А мадам Дюмон?

— Її я зустрів, коли прийшов сюди. Вона саме вийшла від професора з тацею, на якій був порожній посуд після вечірньої кави… Я зайшов до своєї робочої кімнати, залишив двері відчинені й поставив столик із друкарською машинкою так, щоб працювати, сидячи обличчям до зали. Рівно о… — Він заплющив очі, пригадуючи. — Рівно за чверть до десятої я почув дзвінок. Електричний дзвінок від вхідних дверей на третьому поверсі, і чути було добре.

Через дві хвилини з'явилася мадам Дюмон з тацею для візитних карток і вже збиралась постукати в двері, коли я побачив, що вслід за нею йде… е-е… високий на зріст чоловік. Оглянувшись, вона теж його побачила й почала щось говорити. Я не можу повторити дослівно, але пам'ятаю, що вона здивовано запитала, чому він не залишився чекати внизу. Е-е… Високий чоловік, не відповідаючи, підійшов до дверей, неквапно опустив комір пальта, скинув кашкета й запхав його до кишені. Мені здається, він засміявся, а мадам Дюмон, щось вигукнувши, відступила до стіни й поспішила відчинити двері. На порозі з'явився професор Грімо й невдоволено промовив: «Якого біса ви зняли такий гамір?!» Потім постояв нерухомо, мов укопаний, дивлячись на високого чоловіка, й запитав: «Бога ради, хто ви?»

Мілз заговорив своїм нудним голосом швидше, його усмішка зробилася якоюсь неприємною, хоч він і докладів зусиль, щоб вона була веселою.

— Заспокойтеся, містере Мілз. Ви добре розгледіли того високого чоловіка?

— Досить добре. Піднявшись нагору, він подивився у мій бік.

— І?..

— Комір його пальта був піднятий, на голові він мав кашкет. Але я далекозорий, джентльмени, і добре все бачив. На обличчі в нього була маска з пап'є-маше — така, як ото носять діти. Мені запам'яталося, що вона була видовжена, блідо-рожевого кольору і з широко роззявленим ротом. Він її так і не скинув. Мені здається, я можу запевнити, що…

— Взагалі-то ви маєте рацію, — озвався від дверей чийсь холодний голос. — Це була маска. І він, на жаль, її не скинув.

4. Неможливе

У дверях, переводячи погляд з одного на одного, стояла жінка. У Ремпола чомусь склалося враження, що це жінка незвичайна. В ній не було нічого примітного, крім блискучих, виразистих чорних очей, білки яких почервоніли, неначе від тамованих сліз. Невисока, міцної статури, з високими вилицями на широкому обличчі та гладенькою шкірою, ця жінка, подумалось Ремполу, могла б, доклавши трохи зусиль, стати привабливою. Темно-каштанове волосся вільно спадало кучерями, прикриваючи вуха. У скромній темній сукні з білою вставкою на грудях вона не здавалася просто вдягненою. Урівноваженість, сила, мужність, що ще? Слово «електрична» тут геть недоречне, та лише ним можна було назвати хвилю, що увігналася разом із жінкою до кімнати, — тріскуча, гаряча, могутня, мов удар, хвиля. Порипуючи туфлями й потираючи руки, жінка підійшла ближче, підвела свої виразисті чорні очі з трохи піднятими вгору зовнішніми кутиками і глянула на Хедлі. Ремпол зрозумів дві речі: убивство професора Грімо так її приголомшило, завдало їй такого болю, що вона вже ніколи не оговтається. І якби не сила волі, очі її більш ніколи не просихали б від сліз.

— Я Ернестіна Дюмон, — сказала жінка. — Прийшла допомогти вам знайти вбивцю Шарля. — Вона говорила майже без акценту, але глухо, трохи ковтаючи слова. — Я не могла прийти… відразу. Я хотіла поїхати з ним до лікарні, але лікар мені не дозволив. Він сказав, що зі мною захоче поговорити поліція. Гадаю, це потрібно.

Хедлі підвівся й запропонував їй свій стілець.

— Будь ласка, мадам, сідайте. Ми дуже хотіли б вас послухати. А поки що прошу вас уважно послухати містера Мілза, і якщо у вас виникне бажання…

Мадам Дюмон мерзлякувато повела плечима, і доктор Фелл, який уважно спостерігав за нею, вайлувато пішов зачинити вікно. Потім вона поглянула на вогонь у каміні, що ледве жеврів під купою згорілого паперу, кивнула головою Хедлі на знак того, що все зрозуміла, байдужно подивилась на Мілза й, болісно всміхнувшись, промовила:

— Так, звичайно. Він славний хлопець і мас добрі наміри. Правда ж, Стюарте? У кожному разі розповідайте далі, а я… я послухаю.

Мілз не виказав невдоволення, тільки кліпнув повіками й поклав одну на одну руки.

— Коли віщунці подобається так вважати, то я не заперечую, — сказав він. — Але я, мабуть, розповідатиму далі. На чому я… е-е… зупинився?

— Ви сказали, що професор Грімо, побачивши відвідувача, запитав: «Бога ради, хто ви?» Що було далі?

— А, так. Він був без окулярів, вони висіли на шнурку. Без них професор бачив погано, і в мене склалося враження, що він прийняв маску за справжнє обличчя. Не встиг професор надіти окуляри, як незнайомець зробив швидкий рух уперед, і я й незчувся, як він уже був у дверях. Професор ступив йому назустріч, але незнайомець його випередив, і я почув, як він засміявся. Коли він був уже в кімнаті… — Мілз замовк, явно збентежений. — І це викликає найбільший подив. У мене склалося враження, що мадам Дюмон, хоча й відступила була до стіни, зачинила за ними двері. Пригадую, вона взялася рукою за кулясту дверну ручку.

— Що ви хочете цим сказати, юначе? — спалахнула мадам Дюмон. — Думайте головою, що говорите! Гадаєте, я б залишила його з Шарлем самого? Шарль сам зачинив двері й замкнув їх ізсередини.

— Хвилиночку, мадам. Це правда, містере Мілз?

— Я хотів би, щоб ви мене правильно зрозуміли, — протягом мовив Мілз. — Я лише намагаюся пригадати всі подробиці й навіть свої враження. Я нічого цим не хотів сказати. Згоден, він справді, як твердить