Наперекір дружбі - Юліанна Бойлук

— Це точно. А може... — його очі блиснули вогником цікавості, — повторимо, як в старі часи?

— Та вже половину з команди немає в місті, а декого навіть в країні... Адже це ж лише ми з тобою залишилися. Я ні з ким більше не спілкуюся з універу, а ти?

— Ні, лише з тобою. Якось відпали всі інші... загубилися, — зізнався він.

— Нумо ніколи не будемо губитися, — всміхнулася, віддаючись ностальгійним спогадам про найкращі в світі студентські роки. А й справді, тоді ми мали цілу команду приятелів, та всі вони з часом зникли... один Слава залишився поруч. Кажуть, життєвий відбір залишає лише найкращих.

— Домовились.

Я могла б розмовляти з ним цілу вічність, але сигнал на телефоні нагадав про те, що маю справи.

— Ох, пробач. Маю підготуватися до діалогу з іноземним партнером. О четвертій маємо з'єднатися... — зиркнувши на годинник, я побачила, що зараз було десять хвилин на четверту.

— Нічого страшного. То ти зараз на фірму?

— Ні, додому. Ми спілкуватимемося онлайн. Найбільше в своїй роботі люблю можливість працювати на дивані біля каміна. Це просто кайф, — я мрійливо закрила очі і весело всміхнулася, всім своїм виглядом показуючи, яка то насолода.

— Тоді я проведу тебе, якщо ти не проти. Мені все одно поспішати не треба, — запропонував друг, жестом руки покликавши до нашого столика офіціанта.

— Стривай, я розрахуюся! — звично просила я, а він звично відмовлявся:

— Не видумуй, — він м’яко усміхнувся. — Це я запросив тебе, тож і платити буду я.

— Тоді хоч половину!

— Припини оце, не сором мене, — насварився він. І отак щоразу! Насправді гроші для мене нічого не значили. Я цілком могла б розрахуватися за нас обох і в цьому не було б нічого поганого чи принизливого для нього. Я ж зовсім не через статки дружу з ним. Однак, Слава завжди і в усьому залишався, але якщо він вже щось вирішив, то сперечатись з ним було марно.

Допомігши мені одягнути пальто, він відчинив дверцята і провів до стоянки, де чекав мій синій "форд", притрушений сніжинками. Ми вели неспішну бесіду про щось маловажливе, однак її перервав телефонний дзвінок.

— Вибач, це, певно, важливо, — промовив він і м'яко торкнувся моєї руки, щоб я не поспішала йти. А я й не квапилася тікати. Аж надто тоді, коли зі слухавки друга навіть до мене донеслися жіночі крики.

— Я негайно приїду... — вислухавши цей ґвалт, промовив хлопець і поклав слухавку.

— Славо, що сталося? — тривожно спитала я.

— Господарка квартири телефонувала. Ходімо, проведу тебе і поїду до неї, а то й сам не надто зрозумів, що вона хоче, — зрозумів чи ні, однак виглядав досить спантеличено й засмучено.

— Може потрібна допомога? — запропонувала я.

— Я все владнаю, — вдячно всміхнувся він, хоч я помітила, що тепер його усмішка не мала нічого від радості.

— Впевнена, що так і буде... Тебе підвезти?

— В тебе зустріч з партнером за трохи більше, як пів години, і туди ще треба доїхати. Не забувай про наші милі й такі рідні столичні затори, — пожартував він. — Їдь додому, я доберуся на таксі.

— Як скажеш, — вимушено погодилася, бо нам дійсно зовсім в різні сторони. Провівши мене до авто, він галантно відчинив дверцята і поцілував у щічку на прощання. Тепло йому всміхнулася, щиро подякувавши за підтримку і вигукнула вже в спину:

— Але коли щось буде потрібно, телефонуй!

— Добре, Сашо. Дякую, — повернувшись, він подарував яскраву усмішку і помахав мені рукою. Лише тепер я сіла у своє крісло і повернула ключ в замку запалювання, думками намагаючись налаштуватися на робочий лад. Відпочили, тепер слід попрацювати. Певно, щоб забути про ганебну відмову Женьки, я тепер геть завантажу себе... Втім, це буде лише на краще.