Наперекір дружбі - Юліанна Бойлук

— Я тебе розумію... Напевно, я вчинила б так само. Впевнена, зовсім скоро ти отримаєш чудову пропозицію тут! Ти ж кращий працівник, тебе так цінують колеги і керівництво! — зараз я намагалася лише підтримати його. Знаю, рішення було складним. Однак, немає сумнівів, він не міг вчинити по-іншому. Слава володів рисами характеру, які я найбільше цінувала в людях. Головна з них  — вірність. Вірність собі, друзям, рідним... А також саможертовність.

Часом я просто ним захоплювалася. Іншої такої доброї і благородної людини, здається, ніколи не зустрічала. Ця розмова викликала в мене дуже неоднозначні почуття. Найпершою була вдячність. Лише перед Славою я могла бути собою, мала право показати свої ганебні сльози і не хвилюватися, що мене засуджуватимуть. Своє горе, біль, печаль могла розділити з ним, бувши впевненою, що все це залишиться лише між нами. Такі друзі — величезна рідкість... Мені пощастило.

По-друге, я ним пишалася! Завжди захоплювалася тією силою духу і внутрішнім стрижнем, що допомагали йому ставити цілі і йти до них, не зважаючи на складнощі. Так, буду чесною, я досягла чимало, але не лише завдяки собі. В мене є до кого звертатися по допомогу, як фінансову, так і юридичну, моральну... Коли мені спало на думку відкрити власну фірму, я впевнено зайшла в кабінет головного юриста холдингу батька і безкоштовно отримала найкращу консультацію, а потім з підтримки татка зуміла перетворити мрію в реальність. У Слави такої можливості ніколи не було. Все, що він має зараз, досяг лише завдяки своєму розуму, працьовитості, наполегливості, бажанню зростати, розвиватися... 

Безперечно, Славко заслужив це підвищення. Він отримав неймовірний шанс ще й у такому молодому віці. Інші юнаки в двадцять п'ять ще лише думають, ким стануть, коли виростуть, а він впевнено йде до своєї мети. І я, як людина, що була свідком усіх його кроків, невдач, перемог і розчарувань, раділа за нього всією душею.

То ж чи могла я просити залишитися? Звісно ж, ні! Я може й багачка, та не егоїстка.

Та все ж брехатиму, якщо не скажу, що зовсім трохи засмутилася. Хай йдуть за відомою адресою всі, хто стверджує, що дружби між хлопцем та дівчиною не існує, наче б то дружить лише один, а інший завжди таємно кохає! Брехня все це! Я точно знаю, що дружба є! Вона тут! Вона між нами! Справжня, щира, не заплямована... Слава — моя споріднена душа, мій найкращий товариш, людина, яку я шалено поважаю і люблю за її особистісні якості. 

В мене не так і багато рідних людей... З батьками стосунки гарні, однак відколи я вирішила жити окремо, відмовилася успадковувати сімейний бізнес, трохи розчарувала їх. З Катею, своєю сестрою, я ніколи не знаходила спільної теми, ми дуже різні люди… Є ще найкраща подружка Оля, але вона дуже зайнята на своїй роботі. На особистому... краще й не згадуватиму. І якщо Слава поїде в Львів, я буду шалено самотньою.

Ми познайомилися на студентській вечірці в універі, коли були на першому курсі, лише я навчалася на факультеті міжнародних відносин, а він — на інженера-конструктора на факультеті машинобудування… Фактично нас поєднав випадок: я планувала навчатися за кордоном, але батько в останню мить вирішив не дозволити мені їхати так далеко. А Славко зайняв перше місце в рейтингу серед вступників, чим забезпечив собі бюджетне місце в престижному закладі. Якби щось з цього було інакше, ми могли б ніколи не зустрітися. Але шляхи двох людей з різними соціальними статусами і такими близькими поглядами на світ перетнулися. Якщо буває любов з першого погляду, то буває і дружба. Наша — саме така. 

Для мене гроші в цьому житті абсолютно нічого не значили, навіть більше — я ненавиділа їх, цінувала лише особистісні якості. Тож зовсім скоро ми стали нерозлучними друзями. 

Він дуже дорога мені людина. Тож хіба міг мій егоїзм завадити мріям друга здійснитися? Авжеж, ні! Тому я ніколи не попросила б його відмовлятися від цієї можливості. Та коли він озвучив своє рішення, додавши категоричності в голос, я подумала лише одне: "Слава Богу!".

— Я на це теж сподіваюся. Все ще попереду, — він тепло всміхнувся мені і кинув задумливий погляд у вікно.

— Це точно... До речі, мені дуже шкода Ліну. Може б їй краще було б без цього бовдура? Все ж це не життя... — вже краще бути самою, чим з таким чоловіком!

— Вона каже, що не хоче, щоб діти росли без батька і що заради них все терпить. — зітхнув він. — Але насправді їй так просто легше. Сама вона все одно теж нічого не робить. Пливе за течією. Хоч її бовдур й ігроман, але він принаймні періодично працює.

— Бідолашні діти... — нахмурилася я. — Не будемо про погане. Ну, які в тебе плани на Новий рік?

Друг мрійливо всміхнувся, наче в думках поринув кудись у глибини своїх бажань. Та вже за мить його погляд став звичайним.

— Якщо чесно, зараз стільки роботи, що я не думав про це. Ще ж є кілька місяців... Ну а ти?

— Все, як щороку. Двадцять п'ятого корпоратив влаштуємо на фірмі. Я мріяла піти на нього з тим, чи ім'я взагалі краще не вимовляти, але тепер, певно, з'явлюся там на хвилин десять і піду геть, — якого біса я взагалі почала цю тему? Щоб знову засмутитися, чи що?

— Сашо, це ж твоя фірма, твоя власна вечірка. Ти доклала стільки зусиль, що тепер маєш повне право відсвяткувати.

— Право маю, а бажання — ні, — зітхнула я. — Все, вибач. Не зважай... А загалом все, як і щороку. Тридцятого вечерятимемо в батьків вдома, де Катька мучитиме мене недоречними запитаннями. А де буду в саме свято ще не знаю... Де ділися ті часи, коли ми разом святкували, як в універі? Ти пам'ятаєш, як круто тоді було?