Наперекір дружбі - Юліанна Бойлук

— Ти не так мене зрозумів! Я ж... як другові пропонувала. Просто як другові... — Небеса святі, як же соромно мені зараз було! Здавалося, весь світ став свідком цієї ганьби! Мама і старша сестра Катя завжди казали, що не можна бігати за чоловіком. Але розум не владний над серцем...

— Я не так зрозумів тебе. Вибач. Як друг, звісно... Ти можеш на мене покладатися, як на друга. Найближчим часом неодмінно підемо. До речі, я влаштував тобі зустріч з Олегом Симонським. Як ти й хотіла, він чекатиме завтра о десятій в «Лагуні», — звісно, він не бовдур і зрозумів, що я зовсім не дружню зустріч пропонувала... Це так чітко було видно в його очах... Так вдало перейшов на тему роботи, аби нівелювати напругу між нами.

— Чудові новини, дякую, — сонячно всміхнувшись, я пірнула в будівлю офісу, не бажаючи й далі бути посміховиськом. Боже, як соромно! І як боляче! Я так і не зуміла сказати, що люблю... однак вже зазнала відмову... Невже я ніколи не пізнаю чарів взаємності? Якщо не з ним, то з ким тоді?

Гупнувши дверима свого просторого кабінету, я в розпачі впала у крісло і закрила обличчя руками. Мамо, будь ласка, поверни мене в дитинство! Я так хочу у твої обійми!

В мій світ розчарувань проникнув телефонний дзвінок. Побачивши ім'я Славка на екрані, я хутко витерла сльози з очей і взяла слухавку. Друг мав звичку телефонувати через відеозв'язок, тож я з усіх сил постаралася всміхнутися йому.

— Сашко, привіт. Пробач, що турбую! Я хотів... Стривай, ти що плачеш?

— Тобі здалося... В мене все чудово... Що ти хотів? — брехала я, не бажаючи його засмучувати.

— Не переконливо. Так, що трапилося? Відповідай мені хутко!

— Дрібниці, не варті уваги... Ти завжди телефонуєш тоді, коли в мене падає настрій, наче відчуваєш це! Не міг за десять хвилин, щоб я встигнула заспокоїтися? — жартома насварилася, відкинувшись на спинку крісла.

— Не міг! Друзі потрібні не лише тоді, коли все добре. Так, хутко збирайся і їдь у наше місце. Мені теж є, що тобі розповісти... Ти ж хочеш новин?

— Хочу новин, — всміхнулася я. — Буду там за двадцять хвилин.

— От і клас! Побачимося, — телефон блимнув, показуючи мені заставку. На душі стало хоч крихітку тепліше. Взявши до рук сумочку, я впевнено вийшла з кабінету.

— Таїсо, я пішла! Якщо буде щось важливе, телефонуй, — гукнула секретарці і попрямувала до виходу з офісу. Як же добре, що в житті є хоча б справжні друзі. Як казав один філософ, «якою б рідкісною не була істинна любов, істинна дружба трапляється ще рідше».