Наперекір дружбі - Юліанна Бойлук

— Ти просто намагаєшся мене втішити, — вона злегка надула губи і відвела погляд.

— Рано чи пізно ти все одно забудеш його і будеш щасливою, ось побачиш, — я усміхнувся.

— Легко тобі казати, — вона зітхнула.

А я продовжував усміхатись. Добре, що вона не знає про мої почуття. Бо ж, якщо дізнається, то стане жаліти мене та їй не буде кому розказати те, що її турбує. Я хочу бути поряд і підтримувати Сашу хоча б так, я не заберу в неї єдиного друга.

— Знаєш, якщо тобі хочеться поплакати чи ще щось, твоя персональна жилетка тут, не тримай все в собі, Сашо, — практично пошепки сказав я.

Вона знов подивилась на мене і я побачив, що в її очах вже стояли сльози.

Я одразу пересів до неї на диванчик і обійняв. Тремтячими руками вона обійняла мене у відповідь і почала тихо плакати мені в плече.

Коли до нас практично безшумно підійшов офіціант, то він не знав, що сказати.

Вільною рукою я дістав з кишені телефон і надрукував на ньому наше замовлення. Потім показав це йому, не перериваючи тихі схлипи Саші. Замовив просто чай, її улюблений, чорний без цукру, і маленьке тістечко.

Саша не надто любила тістечка, певно, стежила за фігурою, але в такі моменти завжди їла щось солодке: я пам’ятав це ще зі студентських років.

Не знаю, чи пройшло хвилин десять, чи хвилин сорок, але схлипи Саші раптом закінчилися і вона подивилась на мене. Очі були почервонілі, але вона вже не плакала.

— Славо, я... Пробач, мені так незручно, — тихо сказала вона і відвела погляд.

— Все добре, тобі ж стало хоч трохи легше? — перепитав я.

Вона кивнула.

— Ти ж знаєш, що завжди можеш покластись на мене, — м’яко сказав я. — Не важливо день, чи ніч, зима чи літо, якщо тобі погано, просто подзвони, добре? Не тримай все в собі.

— Ти такий класний друг, — вона обійняла мене трохи сильніше, сховавши обличчя десь в районі мого плеча.

А я зітхнув. Класний, але, як завжди, просто друг. Вона ніколи не дивилась на мене так, як на свого Женю. Через це не люблю їздити до неї на роботу, зустрічати її там чи щось подібне. Просто знати про те, що вона кохає іншого не так боляче, як бачити це в реалі.

Саме в цей момент до нас повернувся офіціант із чаєм та тістечком. Він поставив все на стіл, а коли пішов, то Саша сама почала розмову.

— До речі, ти ж ніби хотів щось мені розповісти, хіба ні?

— О, так, — я кивнув і усміхнувся. — Мені запропонували посаду, одразу головного конструктора. Але у Львові. Знаєш же, я часто їздив туди останнім часом. Там налагоджують виробництво БТРу, на який я робив складальне креслення.

— У Львові? — злегка шоковано перепитала вона. — І що ще за складальне креслення? І БТР?

— Складальне креслення — це типу загальне креслення всієї машини. А БТР — це броньована транспортно-бойова машина, але не бери в голову. Я все одно відмовився, — одразу відповів я, щоб вона не переживала.

— Чому? — здивувалась вона.

Я не міг поїхати з Києва. Не міг залишити Сашу саму. Я знав, що потрібен їй. І хоч більше нічого не тримало мене в цьому місті, цього було достатньо. А сестрі я і так допоміг би, напевно. Їй від мене все одно потрібні тільки переводи грошей...

Саша продовжувала дивитись на мене, тож я все ж вирішив відповісти:

— Все ж, Київ — столиця та місто можливостей. Думаю, я і тут зможу піднятися. Не хочу кардинальних змін, та й рідню залишати тут не дуже добре.

— Ти про сестру? Але ж в неї є чоловік, він потурбується про неї, якщо так буде краще для твоєї кар’єри...

Я усміхнувся. Думав, хто-хто, а Саша точно буде мене відговорювати від поїздки. Напевно, я занадто багато напридумував. Можливо, я не потрібен їй настільки сильно, як думав.

— Її чоловік з ранку до ночі у вихідні грає в танчики. І не факт, що не вкладає туди грошей. Ліна занадто багато приховує від мене. Він навіть в тюрмі вже встиг посидіти у свої двадцять п’ять, я не можу поїхати в інше місто, — все ж сказав я.

— Ти не казав про це...

— І сам довго не знав, — я зітхнув. — Але залишити тут сестру з двома дітьми наодинці з Вітьком я не можу.