Безтурботний - Ю. Несбе

— Я тут розмовляв із одним хлопцем із Норвезького банку, який відповідає у них за безпеку локальної мережі. Він сказав, що ти, як і раніше, славишся піонером хакерства.

— Харрі, «піонер» у нас означає «старий». Як гадаєш, кому зараз потрібний звідусіль звільнений хакер, та ще такий, що до того ж відстав од часу років на десять? А тут іще і цей скандал на додачу.

— Гм. Що там, власне кажучи, сталося?

— Ха! Що сталося, кажеш? — Ейстейн закотив очі до неба. — Ти ж знаєш мене. Одного разу хіпі — хіпі назавжди. Потрібне було бабло. Спробував зламати одну систему, яку не можна було чіпати. — Прикуривши, він озирнувся на всі боки, марно намагаючись знайти попільничку. — Ну а ти-то як? Я дивлюся, пити зовсім зав’язав?

— Намагаюся. — Харрі потягнувся і взяв попільничку із сусіднього столика. — Я тепер не сам.

Він розповів про Ракель, Олега та судовий процес у Москві. Ну і про життя взагалі. Багато часу це не забрало.

Ейстейн, у свою чергу, повідав про те, як склалося життя у решти хлоп’ят, які виросли разом із ними на вулицях Уппсали. Про Сиггене, що переїхав до Харестюа з дамочкою, яка, на думку Ейстейна, була занадто гарна для нього. Про Крістіана, який катається в інвалідному кріслі, відтоді, як потрапив на своєму мотоциклі в аварію північніше Міннесунна. Лікарі, однак, вважають, що надія є.

— Надія на що? — не зрозумів Харрі.

— Що знову зможе трахкатись як кролик, — сказав Ейстейн і залпом допив залишки пива.

Туре, як і раніше, працював учителем, але із Сілією вони розлучилися.

— Ось у кого діла не дуже, — продовжував Ейстейн. — Набрав зайвих тридцять кілограмів. їй-богу! Через те вона його і кинула. Якось зустрів у місті Торкіля. Каже, кинув їсти свинину. — Він одставив свій кухоль. — Але ж ти мені подзвонив не для того, щоб усе це вислуховувати, га?

— Ні, мені потрібна допомога. Розумієш, я тут веду одну справу.

— Все поганих хлопців ловиш? І з цим ти вирішив прийти до мене? З’їхати з глузду. — Ейстейн розреготався, але тут же закашлявся.

— У цій справі у мене особистий інтерес, — признався Харрі. — Довго пояснювати, але мені потрібно дізнатися, що за тип шле мейли на мою особисту адресу. Думаю, він робить це через анонімний сервер, розташований десь за кордоном.

Ейстейн задумливо кивнув:

— Отже, у тебе проблеми?

— Можливо. А чому ти так думаєш?

— Я питущий таксист, який нічого не розуміє в усіх цих новомодних комп’ютерних примочках. Що стосується роботи, то всі мої друзі в курсі — на мене краще не покладатися. Коротше кажучи, єдина причина, з Якої ти прийшов саме до мене, в тому, що я твій давній приятель. Уся справа в лояльності. Я вмію тримати язика за зубами. Вірно? — Він зробив великий ковток. — Може, я і алкаш, Харрі, але зовсім не дурень. — Жадібно затягнувшись самокруткою, він поцікавився: — Коли починаємо?

На Слемдаль поволі опускалися вечірні сутінки. Відчинилися двері, й на ґанок вийшли чоловік і жінка. Тепло розпрощавшись із господарем, який проводжав їх, вони спустилися з ґанку на під’їзну доріжку. Хрускіт гравію під чорним блискучим взуттям зливався з мимренням парочки, що півголосом обговорювала частування, господарів та інших гостей. Вони були такі поглинені розмовою, що коли вийшли з воріт і рушили по Бьорнетроккет, не звернули ніякої уваги на таксі, припарковане трохи далі по вулиці. Харрі згасив сигарету, зробив радіо голосніше й почув, як Елвіс Костелло бекає свою знамениту композицію «Watching The Detectives». На хвилі Р4. Він давно вже звернув увагу, що музиканти-бунтарі — кумири його молодості — з роками, як правило, осідають зовсім не на бунтарських радіоканалах. Харрі чудово розумів, що це може означати тільки одне — він також старіє. Наприклад, учора Ніка Кейва передавали по «Дев’ятигодинному».

Вкрадливий голос нічного ведучого оголосив наступну композицію — «Another Day In Paradise», — і Харрі вимкнув радіо. Опустивши скло, він почав вслухатися в приглушені звуки басів, які доносяться з боку будинку Албу. Більше ніщо не порушувало нічну тишу кварталу. Вечірка для дорослих. Ділові партнери, сусіди, однокашники по вивченню ВІ — «бізнес-інтелекту». Не легковажні танцюльки, але й не розв’язна п’янка, а всього помалу: джин-тонік, «АББА», «Роллінг Стоунз». Гостям під сорок, усі з вищою освітою. Харрі гіодивився на годинник і раптом пригадав про нове повідомлення, яке чекало його, коли вони з Ейстейном увімкнули комп’ютер:

Мені нудно. Боїшся чи ти просто дурний?

С#МИ.

Ейстейна він залишив біля комп’ютера, а сам позичив його автомобіль — заїжджений «мерседес», випущений іще в 70-х, який заходив ходором на «лежачих поліцейських», варто було тільки Харрі в’їхати до кварталу дорогих вілл. І все-таки їздити на ньому усе ще було саме задоволення. Побачивши, що з будинку виходять ошатні люди, він вирішив дочекатися, поки останні з гостей відкланяються. Затівати скандал прилюдно не варто. Все-таки треба ще раз гарненько все зважити, щоб не натворити дурниць. Харрі спробував мислити розсудливо, проте це «Мені нудно» без кінця лізло в голову.

— Зараз ти в мене потанцюєш, —- пробурмотів Харрі, розглядаючи свою фізіономію у дзеркалі заднього огляду. — Зараз ти у мене будеш дурний.

Двері йому відчинила Вігдіс Албу. їй цілком вдався фокус, доступний лише жінкам-ілюзіоністам: технологія його показу для чоловіків, подібних до Харрі, завжди залишиться таємницею за сімома печатями. Вона була чарівна. При цьому єдина, наскільки міг помітити Харрі, зміна в ній полягала в бірюзовій вечірній сукні, що чудово відтіняла її величезні, — а зараз іще й широко розкриті від подиву — блакитні очі.

— Пробачте, що турбую вас так пізно, фру Албу. Але мені хотілося б переговорити з вашим чоловіком.

— У нас гості, — сказала вона. — Чи не можна почекати з цим до завтра? — Вона благально всміхнулась, але Харрі чудово бачив, як їй хотілося просто зачинити двері у нього перед носом.

— Вельми жалкую, — сказав він. — Проте ваш чоловік збрехав, стверджуючи, що не знає Анну Бетсен. Утім, мабуть, і ви також. — Харрі не знав, що більшою мірою спровокувало його на такий ввічливий тон — неприязнь чи її вечірнє плаття. Губи Вігдіс Албу округлялися.

— У мене є свідок, який бачив