Безтурботний - Ю. Несбе

що настала, Харрі відзначив про себе низький звук, який лунав час від часу, — це гула одна із трубок-ламп денного освітлення, яка то гасла, то спалахувала знову. Пластикові квіти на стінах кидали бліді тіні на вицвілі, каламутні акварелі. У торці кімнати за столом, встановленим точно посередині жовтуватої стіни, випроставши спину, сидів чоловік. Руки його лежали на столі, а між ними виднілася шахівниця. Волосся зачесане назад і туго стягнуте на потилиці, залишаючи відкритими правильної форми вуха. Одягнений він був у добре відпрасований сірий костюм, трохи схожий на комбінезон. Добре окреслені брови та тінь, яка падала з обох боків прямого носа щоразу, коли лампа гасла, складали досить чітку літеру Т. Але і зараз, як тоді на похороні, Хар-рі перш за все вразив погляд цього чоловіка — суперечлива суміш страждання і відсутності всякого виразу.

Харрі кивком указав Беате на стілець біля дверей. Сам він пройшов до столу і всівся навпроти Расколя.

— Дякую, що знайшли час зустрітися з нами.

— Час. — Голос у Расколя виявився несподівано високим і мяким. — Він тут дешево коштує. — Говорив він на східноєвропейський зразок — із твердим «р» і виразно вимовляючи кожне слово.

— Розумію. Я Харрі Холе, а мою колегу звуть…

— Беате Льонн. Ви схожі на батька, Беате.

Харрі почув звук, схожий на схлип, неначе Беате бракувало повітря, і наполовину обернувся до неї. Над усяке його сподівання, обличчя дівчини зовсім не спалахнуло, а, навпаки, ще дужче зблідло. Рот її скривився і застиг, неначе вона щойно дістала ляпаса.

Схилившись до столу, Харрі закашлявся. Лише тепер він звернув увагу на те, що доволі неприємне відчуття, яке могло виникнути через ідеально симетричне положення Расколя щодо поздовжньої осі приміщення, скрадається завдяки одній дрібниці: положенню короля і королеви на шахівниці.

— А вас де я раніше бачив, Холе?

— Здебільшого я перебуваю поблизу небіжчиків, —- сказав Харрі.

— Ага. Похорон. Ви один із сторожових псів пана начальника відділу, так?

— Ні.

— Значить, не подобається, коли вас називають його сторожовим псом. Що так, посварилися?

— Ні. — Харрі на мить замислився. — Просто ми з ним один одного недолюблюємо. У вас, здається, та ж історія?

Расколь м’яко всміхнувся; у ту ж мить лампа блимнула.

— Сподіваюся, він не взяв це близько до серця. До того ж костюм, схоже, був дешевенький.

— Гадаю, більше за все постраждав не костюм.

— Він хотів, щоб я дещо йому розповів. Ось я і розповів йому дещо.

— Що стукачів клеймлять навік?

— Непогано, старший інспекторе, непогано. Проте це чорнило з часом сходить. Ви граєте в шахи?

Харрі вважав за краще не звертати уваги на те, що Расколю, як з’ясувалося, відоме його звання. Хоча, цілком можливо, він просто здогадався.

— Я ось усе думаю, де ви вмудрилися заховати приймач, — сказав Харрі. — Я чув, вони потім тут усе догори дном перевернули.

— А хто каже, що я щось ховав? Білі чи чорні?

— Подейкують, ви все ще мозковий центр більшої частини значних пограбувань у Норвегії. Це, як і раніше, ваше основне заняття, і певний відсоток зі здобичі надходить на ваш закордонний банківський рахунок. Виходить, ви спеціально подбали про те, щоб потрапити саме сюди — у відділення А в «Ботсені»? Адже тут тримають тих, у кого короткий термін ув’язнення. Ви зустрічаєтеся з ними, розробляєте план, а вони потім, вийшовши на свободу, здійснюють його, вірно? Але як ви спілкуєтеся, коли вони звільняються? У вас що, тут є мобільник чи, може, комп’ютер?

Расколь зітхнув:

— Ви добре почали, старший інспекторе, але тепер уже стаєте утомливим. Так ми гратимемо?

— Гра нудна, — сказав Харрі. — Певна річ, якщо на кону нічого не стоїть.

— Що ж, згоден. На що гратимемо?

— На це. — В руках у Харрі з’явилося колечко з єдиним ключем і латунною пластиною.

— А що це таке? — запитав Расколь.

— Ніхто не знає. Проте іноді варто випробувати долю — а раптом те, що поставлено на кон, чого-небудь та варте.

— Але мені-то це навіщо?

Харрі перегнувся до нього через стіл:

— Тому що мені ви вірите.

Расколь голосно розсміявся:

— Назви мені хоч одну причину, через яку я маю тобі вірити, Спіуні.

— Беате, — сказав Харрі, не зводячи очей із Расколя. — Зроби ласку, вийди і залиш нас одних.

Він почув за спиною стукіт у двері і трохи згодом — дзвякання ключів. Двері відчинились і з гучним клацанням замку закрилися знову.

— Погляньте. — Харрі поклав ключ на стіл.

— Що? — запитав Расколь, пильно дивлячись Харрі прямо у вічі.

Харрі взяв у руки білого короля. Дуже красива фігура, напевно, ручної роботи.

— Це ініціали чоловіка, в якого була проблема вельми делікатної властивості. Він був багатий. Мав дружину і дітей. Власний будинок у місті й заміську віллу. Собаку та коханку. Все йшло з біса добре. — Харрі покрутив фігуру в руках. Проте з часом цей багатий чоловік змінився. Волею долі одного разу він усвідомив, що сім’я — найважливіше в його житті. Він продав фірму, розлучився з коханкою і присягнувся самому собі та рідним, що відтепер житиме тільки заради сім’ї. Єдина проблема полягала в тому, що коханка почала загрожувати розголосити їхні колишні відносини. Авжеж, крім усього іншого, вона хотіла від нього грошей. Але не стільки з пожадливості, скільки по бідності. А ще тому, що завершувала одну свою роботу, яку щиро вважала шедевром, і їй були потрібні кошти, щоб познайомити світ із цим витвором мистецтва. Вона ставала все наполегливішою, й ось одного разу — ближче до ночі — він зібрався її відвідати. Вечір цей був вибраний ним не випадково: вона розповіла, що саме сьогодні чекає візиту своєї колишньої пасії. Навіщо вона йому це розповіла? Може, щоб він її приревнував? Або щоб показати, що окрім нього є й інші чоловіки, які хочуть бути з нею? Ревнувати він не став. Навпаки, він торжествував. Йому випала прекрасна нагода. — Харрі глянув скоса на Расколя. Той сидів зі схрещеними на грудях руками, уважно дивлячись на нього. — Він чекав на вулиці. Все чекав і чекав і дивився на освітлені вікна її квартири. Незадовго до півночі її гість пішов. Випадковий чоловік, який — як потім з’ясувалося, дарма — не поклопотався про те, щоб час його відходу був