Володарка останньої фортеці - Анна Ліє Кейн
Кінь зірвався з місця і полетів крізь хащі. Ззаду долинув присвист і топіт копит жеребця.
Їздити в чоловічому сідлі було набагато простіше, я знала це, тому що колись мені дозволив спробувати брат. Йому самому захотілося покататися в жіночому сідлі, коли ноги повинні звисати з одного боку. Родич ледве не впав на землю, намагаючись влаштуватися зручніше, а потім довго лаявся і дозволив мені покататися на спині свого скакуна. У той раз мені довелося порвати сукню, а потім тиждень розплачуватися за це болем у спині й неможливістю спати на ній, через рани від різок, що кровоточили. Мама не дізналася, через що саме я розірвала спідницю, доводилося мовчати, щоб не підставити брата.
Згодом я навчилася швидко їздити в жіночому незручному сідлі. З братом ми кожне літо каталися по лісах навипередки. Це був єдиний час в моєму житті, коли я відчувала себе насправді вільною.
Ліси Валуа я вивчила по картах, пам'ять у мене хороша і зіставити картинку з реальністю було не складно. Тому скоріше спрямувала коня у бік річки, поперек дороги до Вомон-ле-Тіссен.
Назаріо не збрехав - кінь піді мною йшов легко, швидко і покірно. Слухався кожного мого руху.
Рухаючись трохи правіше, мене наздоганяв Болдр. Під час полювання я помітила, що вершник із принца не надто вправний. От і зараз чоловік як не намагався, не міг наблизитися до мене через часті дерева і кущі. Я ж до густих лісів звикла, вони на всій території Ольдовії схожі. Це Мілаїра славиться більше полями, степами та долинами.
Незабаром, петляючи, я змогла відірватися від принца на достатню відстань і навіть полегшено видихнула.
Але виявилось, що я недооцінила підступність мілаїрського аристократа.
Щось свиснуло в повітрі поряд, а потім кінь піді мною спіткнувся. Я навіть не зрозуміла як опинилася на землі, і покотилася по ній. Ледве встигла закрити обличчя руками. Зупинилася я досить м'яко, влетівши в ялівець, що густо розрісся.
- Ласка моя, ти як там, жива? - Почула окрик від якого одразу підхопилася на ноги.
Виявилося, що впавши з коня, я полетіла в яр. Прислухалася до себе, але наче нічого не зламала, тільки заробила синці й подряпини. Пощастило. Про те, що могло трапитися, якщо кінь придавив би мене, чи я звернула шию, полетівши вниз, я намагалася не думати.
Чорний мерин подав голос, струсився і, припадаючи на передню ногу, підійшов до принца.
Болдр стояв біля краю яру, боязко заглядаючи вниз. Спускатися крутим схилом, густо зарослим рослинністю, він не наважувався. Я не озвалася, а підібравши спідниці, почала пробиратися в інший бік. Слідом мені полетіло:
- Мила, не подряпайся, я зараз знайду як спуститися і пожалію тебе.
- Себе пожалій, - з непритаманною мені злістю буркнула я. Та коли ж там ці пів години вийдуть? У спідницях та на підборах далеко я не втечу.
Але все ж таки, у гонитві за своєю свободою, я зуміла вибратися на більш прохідну місцевість і припустила в протилежному від Болдра напрямку. Благо принц не втомлювався вигукувати іронічні зауваження, позначаючи своє місцеперебування. У полі мого зору він так і не з'явився, а я намагалася рухатися нелінійно й більше ховатися за пишними ялинками. За моїми розрахунками, я просувалася у бік нашої галявини, де чекали інші.
Сумнівів у тому, що, коли принц наздожене мене, то візьме не лише заміж, а й прямо тут, не було. Якщо він так легко скинув мене з коня в яр...
Запихавшись, я трохи пригальмувала і, вийшовши з-за широкого розкидистого кедра, несподівано потрапила в чоловічі руки.
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно