Володарка останньої фортеці - Анна Ліє Кейн

Ранок настав до світанку.

Альба допомогла мені одягнутися і спустилася разом зі мною надвір.

Вже досить розвиднілося, щоб можна було загасити лампи.

Конюхи вивели дюжину осідланих коней. Бруно та Фредо стояли неподалік. Привітавшись із високопоставленими гостями замку, я підійшла до них. Назаріо одразу вказав мені на вороного мерина:

- Беріть цього, леді Сандра. Він спокійний і поступливий, проблем не буде. Сідло на ньому жіноче.

Я вдячно посміхнулася і перевела погляд на другого чоловіка.

- Я проведу вас до місць, де любив полювати герцог, - сказав Фредо. - Супроводжуватиму на правах лісничого. Хоча це не дуже подобається Його Високості.

Я озирнулася на Болдра і здригнулася, зіткнувшись із пильним поглядом жовтих очей. Чоловік неприховано за мною спостерігав, спершись ліктем об сідло сірого жеребця. Я чемно посміхнулася і відвернулася. Встигла побачити, що Домініка сьогодні була одягнена у темно-зелену сукню, яка зараз на ній виглядала як знущання принца над занепалою Ольдовією. А ось Інгрід вийшла в костюмі коричневого кольору, який неймовірно йшов їй, ефектно виділяючи фігуру. Болдр на появу нареченої маршала відреагував усмішкою:

- Леді Інгрід, ви як завжди прекрасні. Цього разу вирішили відразу спокусити оленя, щоб не треба було мучитися, відрощуючи у чоловіка власні роги?

Від цієї фрази принца я навіть промахнулася і замість повода схопила повітря. Стиснувши зуби, з другого разу я все ж таки прийняла шкіряну стрічку з рук конюха.

- Світлий лорде, не турбуйтеся, я зможу вибудувати своє особисте життя і без вас, - смиренно відповіла Інгрід, граціозно застрибуючи на гніду кобилку. Я крадькома спостерігала за нею, відчуваючи легку заздрість. Для останньої були приводи: я завжди хотіла дізнатися як це бути такою впевненою, вільною, сміливою як леді Інгрід. Як це носити костюм зі штанами? Наскільки треба бути вільною у висловленні своїх почуттів, щоби кричати про них з вікна третього поверху?

- Ваше особисте життя почало торкатися мене, - отруйним дротиком встромився в мої думки голос Болдра. - Коли ви та ваша матінка зазіхнули на одного з роду Гунарів. Мені, знаєте, не хочеться няньчити племінника-змія.

- Що ви, світлий лорде, я ніколи й нізащо не підпустила б вас до своєї дитини, - на ангельському обличчі Інгрід вперше на моїй пам'яті проступив гнів. Але лише на секунду, потім він знову змінився відчуженим виразом.

Болдр насмішкувато пирхнув, нітрохи не образившись, і теж спритно вскочив у сідло. Леді Домініці, як і мені, до жіночих сідел допомогли сісти слуги. Принц схвально оглянув нас і кивнув, спрямовуючи жеребця до воріт.

Зграя дресованих псів, разом із двома їхніми доглядачами чекали нас біля краю лісу. Тут же знаходилися й сокольничі з ручними птахами. У пернатих на головах були маленькі шкіряні капелюшки - клобучки, що заплющували їм очі. Я бачила такі раніше, брат розповідав, що вони використовуються, щоби птахи даремно не хвилювалися. А на полюванні, перед тим як спустити сокола на дичину, клобучок знімають.

Зазвичай полювання із собаками та соколами не поєднуються. Але вчора другий принц Мілаїри не вирішив, на кого точно хоче піти, тому довелося взяти всіх.

Крім Фредо, з нами їхала охорона Болдра та кілька слуг із Вомон-ле-Тіссен. Бруно наполягав на тому, що мають бути й воїни-ольдовійці, але принц відбивав, що він ще не довіряє мешканцям замку, тому охоронятимуть нас лише мілаїрці. Про справжні причини Гунара на такий вчинок я могла тільки здогадуватися.

Через пів години їзди, я помітила, що зі мною нібито ненароком зрівнялася Інгрід. Дівчина з цікавістю розглядала околиці, хоча ліс не вирізнявся нічим незвичайним, на мій погляд. Величезні сосни росли не тільки у Валуа, а й у Монтанарі. Так само як пухнасті ялинки, вікові кедри та кипариси. Особливістю північної частини Ольдовії точно були тис ягідний і густоквітуча сосна, але вони зустрічалися ще далі на північ від Вомон-ле-Тіссен, а ми зараз рухалися в південному напрямку.

Тому я прийшла до висновку, що дівчину не так цікавила природа, як я. І цього разу я не помилилася.

- Леді Сандро, - заговорила до мене Інгрід своїм милим голоском. - Напевно, це складно – втратити чоловіка, потім своє королівство. Прийняти на свої ніжні плечі керування цілим герцогством, а тепер ще й терпіти загарбників у палаці?

- Це стомлює, - обережно кивнула я. - Але в мене добрі радники.

- Ви не думали про те, щоб знову одружитися?

- Ні, - я навіть здригнулася від такого прямого запитання та суворого погляду різнокольорових очей. - Я перебуваю в жалобі, світла леді. І поки що не збираюся повторно виходити заміж.

– Я вам дуже співчуваю. Ви були у добрих стосунках із вашим чоловіком? - У голосі дівчини пролунала жалість, і я відвернулася, спрямувавши погляд вперед.

- Наші стосунки були більш ніж прийнятними для ольдовійського суспільства, - сухо відповіла я. - Герцог був моїм чоловіком, і не дивлячись на ті чутки, які розпускають у Валуа, я маю право сумувати через його загибель.

- Наскільки я знаю, - вкрадливо почала рудоволоса і я внутрішньо підібралася. - За ольдовійськими законами ви вже мали опинитися в монастирі... або в будинку терпимості.

- Значить, мені пощастило, що я більше не в Ольдовії? - я посміхнулася, обертаючись до Інгрід. Вона дивилася на мене з цікавістю. - Світла леді, ви хочете поставити мені запитання: що я такого зробила лорду Асгейру, що він залишив мені титул?

Наречена маршала не відповіла. Вона пройшла по мені повільним допитливим поглядом і, повернувшись до мого обличчя, кивнула.

- Смію вас запевнити, якби за спокійне існування Валуа мені довелося віддати честь або навіть життя, я без сумніву зробила б це. Але світлий лорд не претендував ні на моє тіло, ні на титул. Я здала замок без бою, крім мене у ньому не було аристократів. Я збираюся присягнути на вірність королю Мілаїри. І все це я зроблю для того, щоб мій народ більше не знав війни. З лордом Асгейром нам просто не було чого ділити. Все набагато простіше, ніж ви думали, чи не так?