Безтілесна людина - Джон Діксон Карр
— Гаразд. А що ж із маскою? Мілз каже, що не…
— Мілз не бачив, щоб він скидав маску. Я поясню вам чому. Послухаймо Мілза далі: «… мадам Дюмон, щось вигукнувши, відступила до стіни й поспішила відчинити двері. На порозі з'явився доктор Грімо…»
З'явився! Це саме те, що він зробив. А мадам Дюмон? Тут вона припустилася першої помилки. Злякана жінка, дивлячись на жахливу постать перед дверима кімнати, в якій був той, хто міг її захистити, не відсахнулася б, а кинулася б до тих дверей, шукаючи захисту. Мілз запевняє, що Грімо був без окулярів. Атож, вони б не пасували до маски. Для чоловіка в кімнаті, природно було б, на мій погляд, надіти окуляри. А Грімо, за свідченням Мілза, стоїть стовпом, тримаючи руки в кишенях. Далі — взагалі якась чортівня. Мілз каже: «У мене склалося враження, ніби мадам Дюмон, хоча вона й відступила до стіни, зачинила за ним двері. Пригадую, її рука лежала на дверній ручці». І це теж неприродна для неї поведінка. Вона йому заперечила, але Мілз казав правду. Але тут виникає запитання. Якщо Грімо був у кімнаті сам, якщо він увійшов туди на своє власне відображення, то що сталося з його одягом? Тоді я згадав, що колись Ернестіна Дюмон шила костюми до оперного театру. Я згадав те, про що нам казав О'Рорк, і знаю…
— Що?
— … що Грімо все спалив, — промовив доктор Фелл. — Одяг його був із паперу, як і у вершника, про якого розповідав О'Рорк. Він не міг ризикувати й палити довго справжній одяг у цьому каміні. Він мав поспішати. Все треба було порвати й знищити. А жмути чистого поштового паперу слід було спалити зверху, щоб приховати кольоровий папір, з якого був одяг. «Небезпечні листи»! Не виявлено ж ніяких слідів, що вели б до шухляд у столі, де він тримав папери. Була й ще одна причина палити папери: це — приховати сліди від «пострілу».
— Пострілу?
— Не забувайте, що револьвер мав вистрілити в цій кімнаті. А свідки чули вибух ракети, украденої у Дреймена з припасів, які той тримає для фейєрверків у ніч Гая Фокса. Дреймен помітив пропажу і, гадаю, збагнув, що й до чого, а тому й бубонів щось про фейєрверки. Шматочки грубого картону розлетілися по кімнаті. Картон погано горить, і треба було простежити, щоб вони згоріли, або приховати їх під цією купою паперів. Кілька шматочків я знайшов. Певна річ, ніякої кулі не було. В сучасних патронах до кольта, як ви казали, порох бездимний, він дає лише запах. А в цій кімнаті, навіть при відчиненому вікні, стояв дим.
Давайте підіб'ємо підсумки. На Грімо була довга чорна паперова «уніформа» — пальто з лискучими лацканами, що з відгорненим коміром нагадувало халат. Перш ніж з'явитися перед дзеркалом, він скинув і паперового кашкета з прикріпленою до нього маскою й засунув його до кишені. Справжній халат, між іншим, був уже в ці кімнаті. Чорну «уніформу» він необачно повісив у гардеробній кімнаті внизу. Там її побачив Менген. Як тільки він вийшов, обережна мадам Дюмон сховала її в надійнішому місці. Звичайно, жовтого твідового пальта вона там не бачила. Грімо, що був нагорі, мав вийти в ньому виконувати свій план. Але вчора наприкінці дня це пальто знайшли в гардеробній кімнаті, і мадам Дюмон мусила сказати, ніби воно було там увесь час. Звідси пальто-хамелеон.
Тепер ви можете уявити собі, що сталося в суботу ввечері після того, як Грімо вбив Флея і, діставши кулю сам, повернувся до будинку. Йому та його спільниці довелося похвилюватись. Бачте, Грімо спізнювався. Він мав прийти до дев'ятої тридцяти, а його не було до дев'ятої сорока п'яти. Менген чекав відвідувача, за яким мав стежити. Це вже ставало небезпечним, і Грімо трохи не божеволів. Він пробрався до напівпідвалу, де на нього чекала спільниця. Твідове пальто з плямами крові вони повісили в гардеробній кімнаті з тим, щоб звідти його незабаром забрати. Дюмон обережно вистромила з дверей руку, натисла знадвору на дзвінок і пішла на нього відповідати, а Грімо в цей час надягав «уніформу». Але пауза виявилася надто довгою, і Менген запитав, хто там. Грімо, ще не зовсім заспокоївшись і не бажаючи, щоб його викрили, зробив грубу помилку. Він назвався Петтісом і замкнув з вестибюлю двері до вітальні, де той був із Розеттою. Такий басовитий голос, як у Грімо, має лише Петтіс.
Обман удався. Грімо був сам у своїй кімнаті. Його піджак забрала мадам Дюмон. Йому залишилося тільки замкнутися в кімнаті, надягти справжній халат, знищити паперову «уніформу» й сховати дзеркало.
Це, повторюю, призвело до трагічного кінця. Знову почалася кровотеча. Звичайна людина, та ще й поранена, не витримала б того напруження, яке вже довелося витримати Грімо. Його вбила не куля Флея. Він порвав свої легені, мов гнилі шматочки гуми, коли, докладаючи надзвичайних зусиль, підіймав дзеркало до схованки. І Грімо це зрозумів. Останніми зусиллями, зачепившись за канапу й збивати вбік стільця, він кидає у вогонь ракету. Цієї миті Шарль Грімо раптом збагнув те, у що ніколи б не повірив: зазнає невдачі найзухваліший обман у його гіркому, неправедному житті.
— Що ж було далі?
— Грімо знав, що помирає, — віз далі доктор Фелл, — і, що найдивовижніше, незважаючи на всі свої наміри та плани, був цьому радий.
Знову пішов сніг. Свинцево-сірий день зробився ще похмурнішим. Ніхто й не помітив, як двері відчинились і в них заявилася постать жінки з приреченим виразом на обличчі.
— Бачите, він зізнався, — монотонним голосом провадив доктор Фелл. — Він намагався сказати нам правду про те, як убив Флея, а Флей — його. Але ми Грімо не зрозуміли. Лише годинник допоміг мені збагнути, що ж сталося на Каліостро-стріт. Ось так. Пригадайте його останню заяву перед смертю: «Це зробив мій брат. Я не думав, що він стрілятиме. Бог його знає, як він вибрався з тієї кімнати. Ось він там, а ось уже немає… Хочу сказати вам, хто мій брат, щоб ви не подумали, що я марю».
— Він мав на увазі кімнату Флея на Каліостро-стріт, де покинув того помирати? — запитав Хедлі.
— Так, і страшенне потрясіння, яке пережив, коли відчинив двері будинку, над якими
