Безтілесна людина - Джон Діксон Карр

— Звідки я знаю? Ну, найперше пояснення — вага цієї картини, — недбало показав він на велике, прихилене до стіни порізане полотно.

— Вага картини?.. Я й забув про неї. Що Грімо збирався з нею робити?

— Гм… Атож… Бачте, це те, що й мене дивувало.

— Але до чого тут вага картини? Вона не важка. Ви самі повертали її до світла, піднявши однією рукою.

— Правильно. Ви влучили в ціль! — збуджено відказав доктор Фелл. — Я піднімав її однією рукою. Тоді чому ж нагору її несло двоє чоловіків — візник і ще хтось? Ми про це чули двічі. Грімо, збираючи картину з майстерні Бернабі, легко зніс її вниз. А коли по обіді він з тією самою картиною повернувся сюди, нагору її мали нести вже двоє чоловіків. Де був весь час Грімо — від ранку, коли він купив картину, й доти, доки привіз її додому? Чому Грімо наполягав, щоб Бернабі її загорнув? Не дуже важко дійти висновку: він використав картину з метою приховати ще щось, що принесли разом із нею нагору. Щось завбільшки сім ярдів на чотири.

— Але там нічого не було, — заперечив Хедлі. — Інакше ми знайшли б його тут, у цій кімнаті, хіба не так? Крім того, та річ мала бути абсолютно пласка, а то її помітили б під обгорткою. Що може бути завбільшки сім футів на чотири, але водночас тонке й непомітне під обгорткою картини?

— Дзеркало, — відказав доктор Фелл.

Запала глибока тиша. Хедлі підвівся із стільця. Доктор Фелл повів далі:

— Його можна сховати від чужого ока в цьому широкому димоході, куди ми всі намагалися просунути кулаки. Досить бути лише з біса дужим у руках і плечах.

— Ви маєте на увазі, — вигукнув Хедлі, — отой бісівський сценічний фокус?!

— Новий варіант сценічного фокуса, — поправив його доктор Фелл. — А тепер подивіться на цю кімнату. Ось двері. А що ви бачите на стіні навпроти дверей?

— Нічого, — мовив Хедлі. — Лише те, що стіна обшита панеллю, а книжкова шафа відсунута далеко вбік.

— Отже, якщо дивитися в кімнату із зали, видно тільки темний килим та порожню, обшиту дубовою панеллю стіну, так?

— Так.

— А тепер, Теде, відчиніть двері й вигляньте в залу, — попросив доктор Фелл. — Який там килим і стіна?

— Такі самі, — відповів Ремпол, виконавши прохання, хоча знав це й доти.

— Правильно. Між іншим, Хедлі, — знехотя вів далі доктор Фелл, — ви можете витягти те дзеркало з-за книжкової шафи. Воно там з учорашнього полудня, коли Дреймен знайшов його в димоході. Проведемо невеличкий експеримент. Я попрошу вас, Хедлі, поставити дзеркало просто перед дверима, — так, щоб, коли їх відчинити, до дзеркала залишилося кілька дюймів. Із зали двері відчиняються всередину й праворуч.

Старший інспектор з деяким зусиллям витяг дзеркало з-за книжкової шафи. Воно було на кілька дюймів вище й ширше, ніж двері. Щоб дзеркало стояло рівно, його підтримувала важка поворотна опора.

— Поставити перед дверима? — запитав він.

— Спробуйте! Прочинивши трохи двері, ви побачите….

— Гаразд. Але той, хто сидить у кімнаті в протилежному кінці зали, побачить своє відображення.

— Під тим кутом, під яким я його зараз поставлю, не побачить. Поки я приладнаю дзеркало, ви вдвох ідіть туди, де був Мілз. Ї не озирайтесь, поки я не гукну.

Хедлі, бурмочучи, що це дурниця, все ж таки зацікавлено рушив за Ремполом. Вони не озиралися, поки не почули Феллів оклик.

— Починаймо! — Доктор Фелл швидко відчинив двері, якусь мить потримав їх відчинені й знову зачинив, — Ну? Що ви бачили?

— Я бачив кімнату всередині, — відповів Хедлі, — чи принаймні так мені здалося. Бачив килим і задню стіну. Кімната була дуже велика на вигляд.

— Нічого цього ви не бачили, — заперечив доктор Фелл. — Насправді ви бачили відображення обшитої панеллю стіни праворуч від дверей, біля яких оце стоїте, і килим, що дістає до неї. Ось чому кімната здалася такою великою. Ви бачили подвійну її довжину. Ви знаєте, що дзеркало більше, ніж двері. Відображення самих дверей не видно, тому що вони відчиняються всередину праворуч. Придивившись уважніше, ви могли б побачити лінію, схожу на тінь, упродовж верхнього краю дверей. Дзеркало в кімнаті сягає вище від дверей і відображає їх верхній край. Але вашу увагу приверне постать, яку ви і побачите в дверях. Між іншим, мене ви бачили?

— Ні, ви стояли надто далеко збоку, лише рукою трималися за ручку.

— Правильно. Я стояв так, як стояла Дюмон. Перші ніж я поясню, як спрацював увесь механізм, спробуймо ще один експеримент. Ви, Теде, сідайте на стілець перед столом так, як сидів Мілз. Я стану збоку од відчинених; дверей і дивитимуся на себе в дзеркало. Тепер ви не можете мене не впізнати — хоч спереду, хоч ззаду.

Ефект був разючий. При тьмяному світлі у прочинених дверях стояв доктор Фелл і дивився на ще одного доктора Фелла, який стояв на порозі й теж здивовано дивився на себе.

— Я не торкаюся дверей, — почули вони голос.

Дивлячись, як ворушаться губи, Ремпол міг би заприсягтися, що то говорить доктор Фелл, стоячи в кімнаті.

Дзеркало відбивало голос, мов резонатор.

— Хтось, сидячи праворуч від мене, люб'язно відчиняє й зачиняє для мене двері. Я до них не доторкаюсь, ба моє відображення мало б зробити те саме. Що вам ще впадає у вічі? Швидко!

— Ну, один із вас набагато вищий, — озвався Ремпол.

— Хто саме?

— Ви самі, постать у залі.

— Правильно. По-перше, це тому, що ви бачите її на відстані, та особливо тому, що ви сидите. Для чоловіка, на зріст такого, як Мілз, я мав би вигляд велета. Тепер, якщо я зроблю швидкий рух, щоб увійти в ці двері — І припустімо, я здатний на такий маневр, — і водночас мій спільник праворуч теж несподівано робить швидкий рух і зачиняє за мною двері, тоді постать усередині ніби…

— … ступає назустріч, мовби для того, щоб перешкодити вам увійти.

Коли повз дзеркало, яке Хедлі відсунув убік, вони знову ввійшли до кімнати, доктор Фелл, важко дихаючи, опустився на стілець.

— Пробачте, джентльмени, — промовив він, — я мав би збагнути все вже давно, ще коли слухав детальні свідчення Мілза. Мілз казав: «… мадам Дюмон… вже збиралася постукати, коли я побачив, що вслід за нею йде високий чоловік. Оглянувшись, вона теж його побачила й почала щось говорити… Високий чоловік, не відповідаючи, підійшов до дверей, неквапно відгорнув комір пальта,