Тенета зради - Джорджо Щербаненко

— Не бий пляшок! — загорлала вона. — І годі його духопелити, а то ще зомліє, а він має бути при тямі.

На жаль, капітан був дуже міцний і не зомлів; він був приголомшений, але при повній свідомості і бачив усе, що робила Аделе.

А вона стрибнула, просто-таки стрибнула з ногами на канапу, де лежала її сумка з начинням для плетіння; наче велика, огидна мавпа, вона з божевільною радістю стрибала по канапі навколо своєї сумки, і її тіло огидно тряслось у мерехтливому світлі від каміна; нарешті Аделе нахилилася й дістала з сумки жмут спиць для плетіння; і тоді капітан усе зрозумів.

Мавпа зіскочила з канапи; на столику перед каміном лежали шматки хлібної м'якушки; Аделе обліпила тупий кінець спиці м'якушкою, зробивши таке собі руків'я, тоді взялася за нього, встромила спицю у полум'я і, поки вона розжарювалася, сказала:

— А тепер говори, де гроші. Бретонець із захватом поглянув на неї.

— Куди ти збираєшся її встромити? В око? — Він засміявся істеричним сміхом, що нагадував кашель.

— Ні, так він знепритомніє, а то й помре.

— У гузно? — Жан Сенпуан, або ж Турідду Сомпані, знову закашлявся.

— Ні. — Вона теж закашлялась, у звірячій нестямі показуючи капітанові червону від жару спицю. — У печінку, якщо не скаже, де гроші.

— Чому в печінку? — здивувався бретонець, який, мабуть, не був ніяким бретонцем.

— Тому що так він мучитиметься, але не знепритомніє. Так робили в Югославії одному німецькому офіцерові. Тримай його! — І, поки Сомпані тримав капітана, піднесла до нього розжарену спицю, промовляючи: — Де гроші?

Звичайно, він би їм сказав, якби це могло щось змінити, але навіть якби він признався, де гроші, ці двоє все одно спровадили б його на той світ, ще й наплювали б на його листи до родини. Єдине, що йому залишалося, це зневажливо мовчати й уявляти собі, як вони скаженітимуть від люті, не витиснувши з нього жодної ліри.

— У мене немає грошей, — коротко сказав Ентоні, дивлячись, як спиця, що вже починала темніти, зникає в його правому боці; він не мав сили ні кричати, ні борсатись, лише простогнав: — Сюзанно!..

— Сюзанно, ох Сюзанно! — проспівала мавпа, конвульсивно посмикуючись усім тілом. — Ось я візьму ще одну спицю і ти скажеш, де гроші.

— Дивовижно, — сказав бретонець, міцно тримаючи капітана, хоч той уже не міг і не хотів чинити опір; захоплення Жана Сенпуана не мало меж.

— Де гроші? — спитала Аделе і, зробивши з м'якушки руків'я для наступної спиці, встромила її у вогонь.

Капітан Паані мовчав. Він не знепритомнів, але й не мав сили щось зробити; він тільки дивився одним оком, що в нього залишилось, і страждав.

— Він не помре, правда? — озвався бретонець; йому б не хотілося, щоб капітан зараз помирав.

— Ні, — відповіла Аделе, — навіть не зомліє. Хіба що спиця перетне якусь вену, і тоді може статися внутрішній крововилив. А так він не помре, він ще житиме навіть днів зо два чи зо три. — Розжареною спицею вона націлилась капітанові у правий бік. — Де гроші?

— Я не маю грошей. — Нестерпний біль пронизав усе його тіло.

Мавпа встромила у нього спицю й закашлялася; бретонець міцно тримав капітана, який сіпався з усієї сили.

— Де гроші?

Від болю розум у нього прояснів, ніби додалося сили.

— Я не маю грошей, — сказав Ентоні, дивлячись на потворну мавпу, що вже ліпила з м'якушки руків'я для третьої спиці; щоб примусити їх швидше порішити його, він погрозливо додав: — Якщо ви баритиметесь і не заберетеся з цього дому, вам кінець, мої друзі вже розшукують мене, вони можуть нагодитися сюди з хвилини на хвилину.

Ці погрози не були лише вигадкою. Рим, мабуть, уже підняв на ноги інші розвідувальні групи й загони; вони роблять усе, щоб його врятувати, і друзі, шукаючи його, справді могли прийти сюди.

І вони таки прийшли, але, на жаль, наступного дня; він усе ще сидів голий у кріслі, перед погаслим каміном; на столику все ще стояли тарілочки, а на них був хліб із чорного ринку, сама м'якушка, трохи німецької ікри, половинка вичавленої цитрини, поруч — невідкоркована пляшка вишневого лікеру, шприц, устромлений у кількасотграмовий шматок сиру, і, також на тарілочці, пляшечка спирту з ватою.

Загін знайшов капітана ще живого, бо синьйорина Аделе Терріні з Ка' Таріно порадила своєму другові не вбивати його, а залишити живим, щоб він ще помучився.

Загін переніс його до будинку друзів, де був лікар; він вийняв з капітанового тіла три спиці, молячись, щоб внаслідок цього не сталася кровотеча. Кровотечі не сталося. Лікар зробив йому ін'єкцію морфію і влив глюкозу; завдяки цьому капітан Паані дожив аж до дня Водохреща, і в ті хвилини, коли діти у всіх визволених країнах одержували від батьків невеличкі подарунки, він помирав і, знаючи, що помирає, подумки прощався з дружиною Монікою і донькою Сюзанною.

Але перед тим, як померти, він устиг розповісти все про своїх «друзів» Аделе Терріні та Турідду Сомпані, і журналіст, який був у тому законі, зробив чимало знімків, сфотографував його ще живим і вже мертвим, сфотографував спиці з руків'ям із хлібної м'якушки і все, що згодом могло зацікавити історію; адже завжди знайдеться хтось такий, хто вірить в Історію. Листи капітана Паані до дружини обійшли багато гуманітарних організацій усієї Європи, а 1947 року їх одержали у вашінгтонських архівах, де вони пролежали понад десять років перед тим, як їх почали досліджувати.

Читаючи ці сторінки, Сюзанна Паані двічі зомліла; перший раз це сталося, коли вона читала батькові листи до матері; але дівчина швидко опритомніла і добре виплакалась в обіймах свого колеги. Вдруге вона знепритомніла, побачивши знімки; невідомий італійський журналіст, що