Тенета зради - Джорджо Щербаненко

Аделе-Надія енергійно співпрацювала з піхотним капітаном Ентоні Паані (Паганіка) — принаймні так говорилося в одному з документів у його досьє; тиждень вона переховувала його у Болоньї, допомогла зв'язатися по радіо з Римом, тоді переправила до Мілана, у невеличку віллу на вулиці Монте Роза, де мешкав її кузен Турідду Сомпані. Адвокат- Турідду Сомпані, писалося в документі, теж із запалом сприяв капітанові Паані, зв'язав його з найбільшою групою Опору в Мілані, надавав йому інформацію, що, як вказувалось у документі № 3002, завжди виявлялася достовірною; козирем у справжніх зрадників є те, що вони завжди постачають справжній товар і так переконують жертву, нібито вони — її друзі. Першим наслідком такої політики було те, що Аделе й Турідду навіть не довелося викрадати гроші, які мав при собі Ентоні Паані, хоч спочатку вони це й планували. До Різдва 1944 року вони розгорнули широку діяльність: повідомляли все, що зуміли розвідати, про позиції німців та італійських фашистів, виконували роль зв'язкових між бойовими партизанськими загонами; капітанові Паані здавалося, що ці двоє ризикують життям, а насправді вони блукали по Мілану та його околицях, завжди маючи при собі справжні німецькі та фашистські перепустки; на другому поверсі вілли вони мали кілька кімнат, які, в разі потреби, служили сховищем на одну ніч для партизанів або ж місцем розваг для німецьких офіцерів, які знаходили там звабливих і ладних на все колабораціоністок віком до двадцяти років; завдяки цьому ні в німців, ні в патріотів ніяких підозр не виникало. Кожна інформація щедро оплачувалась; американець Паані враховував, що цим двом доводилося добре попрацювати, щоб діставати ту інформацію (хоч це була, однак, неправда), а як каже американська приповідка, за добру працю — добра віддяка.

За кілька днів до Різдва три мільйони, які мав при собі капітан Паані, розтанули. Аделе-Надія, за підказкою Турідду Сомпані, натякнула Ентоні, щоб він попросив скинути йому на парашуті гроші; протягом кількох днів скидалось на те, що в Римі схильні з цим погодитись, і один із загонів три ночі очікував на полі біля Креми літака, який мав скинути зброю та гроші для сформування — адже Турідду ручався, що він на таке здатний, — нової партизанської групи: разом з іншими групами вона контролювала б усю Ломбардію. Та через три ночі замість вантажу надійшло повідомлення (документ № 3042): «Знищіть рацію, рятуйтеся, Бх і Бк подвійна гра, відходьте зону 4 вашого сектора». Хто був тим ангелом-рятівником, який повідомив командування союзників у Римі, що Аделе та Турідду, тобто Бх і Бк — це двоє мерзенних, підлих зрадників, не знав навіть історичний воєнний архів у Вашінгтоні.

Капітана так вразило це повідомлення, що в нього розлилася жовч; він і думки не припускав про подвійну гру Аделе; Ентоні навіть носив чудовий светр її роботи; він бачив, як вона його плела, як той светр з дня на день виростав у її руках, як на ньому з'явилася крихітна кишенька — спеціально для двох капсул із ціаністим калієм, щоб можна було миттю покінчити з собою, якщо катуватимуть; жінка, яка цілими днями плете, щойно прийде сюди, у віллу на вулиці Монте Роза, не може бути мерзенною німецькою шпигункою. Але насправді Аделе була нею на всі сто відсотків; він ніколи нічого не читав з психоаналізу, і йому й на думку не спадало, що плетіння — ця мирна, ця жіноча робота — у такої злочинної жінки, як Аделе, було просто манією і зовсім не свідчило про її порядність.

Все ще страждаючи від розливу жовчі, Ентоні зв'язався з Римом і передав: «Бх і Бк — цілком надійні люди, це довели кілька місяців співпраці з ними». Відповідь була така: «Більше не виходимо на зв'язок. Небезпечно для вас. Сподіваємося зможете дістатися зону 4». І вони дотримали свого слова; хоч як Паані старався, а з Римом зв'язатися більше не пощастило.

Коли йому полегшало, він аж здригнувся, але здригнувся не від страху — капітан Паані не вірив і ніколи б не повірив, що Аделе й Турідду — зрадники; він здригнувся від люті. Ось чому в американців ніколи не буває справжніх і щирих друзів, думав він, адже коли їм трапляються такі люди, як Аделе й Турідду, американці їм не довіряють і вважають їх зрадниками. Звичайно, йому вистачило розуму нічого не казати ні Аделе, ні Турідду, але обоє вони відчули: щось не гаразд, — і Аделе, щоб дізнатися, що, власне, сталося, зробила останню спробу затягти його до ліжка. Це було вночі перед Різдвом; сподіваючись скористатися святковим настроєм, вона без угаву розпитувала в нього про дружину та маленьку Сюзанну, якій саме сповнилося сім років, потім намовляла його пити і навіть, прикинувшись, ніби їй погано, сповзла додолу, чекаючи, що він її підтримає і обніме. Але знову спіймала облизня. Серед небагатьох речей, які капітан Паані замовчав перед Аделе, були чотири змінні коди для шифрування повідомлень і умовний сигнал, без якого повідомлень із Рима не передавали. А також те, що він приховав ще майже півмільйона.

Тоді Турідду Сомпані збагнув, що таки щось трапилося: Тоні більше не користувався рацією, здавався втомленим, говорив мало і дедалі часто лежав на канапі поруч з Адёле й дивився, як вона плете; і Розумник Турідду Сомпані здогадався, в чому причина: з Рима йому, мабуть, шепнули щось таке, що посіяло в нього підозру.

Якщо це так, то золотоносна жила, ім'я якій Ентоні Паані, для них повністю вичерпана. Проте тільки з одного боку. Настав час використати її з іншого боку.

Вранці 30 грудня 1944 року Турідду Сомпані подався на вулицю Санта-Маргеріта; у досьє був знімок готелю, до якого він увійшов і почесними гостями якого були німецькі військові та гестапівці.

30 грудня пополудні перед віллою на вулиці Монте Роза зупинилась німецька вантажівка; у досьє був знімок вілли; вона мала імітувати замок Мірамаре у Трієсті, хоч на обох її