Тенета зради - Джорджо Щербаненко

Все це була чистісінька брехня, як досить переконливо доводили інші документи з досьє Ентоні Паані; насправді вона, Аделе Терріні, і той, кого вона називала своїм кузеном, тобто Турідду Сомпані, переважно торгували втікачами. Для них було однаково, чи ці втікачі були фашистами, за якими полювали партизани, чи партизани, на яких чатували фашисти, чи англійські або американські військовополонені. Вона приймала в свій дім партизана, якого переслідували фашисти, підгодовувала його, одягала, спала з ним, давала йому гроші й пояснювала, куди він має втікати; він утікав, однак потім його, ніби випадково, зупиняли двоє фашистів у цивільному, обшукували, знаходили при ньому револьвера й кидали бідолаху за грати, а тоді катували його і вбивали. Іншим разом це був молодий хлопець, який переховувався, щоб не їхати до Німеччини. Вона його прихищала, готувала йому ванну, йшла з ним до ліжка — як правило, це були гарні хлопці, — а тоді, знову ж таки «випадково», приходило двоє німецьких солдатів із сержантом і забирали його.

Аделе Терріні, покровителем якої був Турідду Сомпані, користувалася необмеженою довірою вермахту, гестапо, фашистської республіканської партії, а також організацій Опору, які одержували від неї дуже цінні сигнали про небезпеку: тікайте, мовляв, туди й туди, мають наскочити німці; і всі знали, що в разі небезпеки вони можуть звернутися до неї чи до її кузена. Ще й нині можна зустріти колишнього партизана чи єврея, який згадує її з вдячністю, може, навіть із зворушенням, пам'ятаючи, як вона переховувала його в себе вдома, зігрівала теплом свого тіла, церувала йому шкарпетки, давала на прощання гроші; і коли згодом партизана хапали фашисти чи єврея забирало гестапо й вони рятувалися лише чудом, то яке відношення мала до цього вона, Аделе?

Насправді секрет успіху цієї торгівлі втікачами полягав лише в тому, що «Розумник», тобто адвокат Сомпані, умів приховувати зв'язок між тим фактом, що втікач був знайомий з Аделе Терріні, і тим, що рано чи пізно того по-звірячому вбивали або кидали до в'язниці. Адже не один ідіот брався за таку саму підлу торгівлю втікачами, але минало кілька місяців, і якийсь натруджений священик давав йому передсмертне відпущення гріхів десь край тротуару, де безталанний зрадник простягався, нашпигований кулями, як паска родзинками. Однак Аделе Терріні та Розумник — ні, ці не були безталанні зрадники, ці просто народилися зраджувати, вони зраджували пристрасно, зі щирим запалом; це було їхнє покликання, і вони вміли зраджувати.

Отож Аделе Терріні перебувала в Болоньї зовсім не для того, щоб утішати подругу, чоловіка якої нібито вбили німці; такі милосердні пориви були їй чужі; вона приїхала сюди тому, що колишній її шкільний товариш, з яким вона, безперечно, теж спала і який тепер займав високе становище в ієрархії провінційної фашистської організації, попросив її допомогти йому виїхати до Швейцарії, оскільки він уже не мав духу розгулювати містом у формі, ризикуючи дістати в спину кулю; вона прибігла на побачення з фашистським прислужником, колишнім своїм шкільним товаришем і по-сестринському, навіть по-материнському запевнила його, що сама переправить його до Швейцарії. Насправді вона мала зовсім інші наміри, і довірливого прислужника, мабуть, мав схопити загін фашистів усього за кілька метрів від кордону з Швейцарією. Хто знає, може, вона продавала їх на вагу.

Однак того дня Тоні Паані нічого цього не знав. Випроставшись на ліжку, відпочиваючи в безпеці — так йому здавалося, — він бачив те, чого йому ніколи не випадало бачити у варварських, індустріальних Сполучених Штатах: жінку, яка сиділа біля вікна й статечно плела спицями; вона випромінювала тепло домашнього вогнища, викликала невиразні, ніжні, давно забуті почуття, нагадувала йому про його батьківщину Абруцці, батьківщину його батька, там, під горою Паганіка, від якої село взяло назву, а їхня родина — прізвища; і, може, від того дня вона почала уособлювати для нього надію вибратися з цієї скрути, надію на майбутній мирний світ, де б жили такі жінки, як вона, котрі ще вміли плести спицями; тепер вона плела із саморобних ниток, а тоді, мабуть, плестимуть із справжнісінької вовни; і тоді він уперше назвав її подумки Аделе-Надія. Все це було докладно описано в одному з документів досьє № 2999, що являв собою, власне, лист Ентоні Паані до його дружини Моніки, так і не відісланий через поштові труднощі.

Отож тієї сірої днини наприкінці жовтня 1944 року Аделе Терріні, що її він назвав Аделе-Надія, тоді як у Ка' Таріно та в Романо Банко цю жінку без вагань називали Аделе-Повія, плела, розповідала чи, правильніше сказати, брехала дурному американцеві, що лежав на ліжку, про себе, а подумки міркувала, що робити з ним далі. Те, що вона, навіть не шукаючи, натрапила на американського офіцера з рацією, пістолетами, а також, безперечно, купою грошей десь у поясі, — американські парашутисти, вона це знала, брали з собою мільйони, — було неабиякою удачею; це не той товар, який можна було продати просто так, за дещицю. Якщо вона видасть його гестапо, то дістане лише книжечку талонів на бензин і більш нічого, адже німці страшенно скупі. Італійські фашисти не дадуть їй нічого, бо нічого й не мають, вони навіть не знатимуть, що з цим американським офіцером робити, — мабуть, продадуть його німцям або ж увійдуть із ним у спілку, щоб перетнути лінію фронту й уникнути покарання після війни. Тут можна придумати щось краще — дозволити йому діяти. Піхотний капітан Ентоні Паані (Паганіка) був просто скарбом, родовищем найрізноманітніших багатств — як матеріальних, так і моральних. Треба було переправити його до Мілана, а там усе влаштує Турідду.

Аделе спокійно відклала плетіння й сіла край ліжка, де лежав одягнений Ентоні; та вона не врахувала двох речей: цей чоловік мав дуже романтичну вдачу, а окрім того, він виріс у пуританській англосаксонській атмосфері; Ентоні не знав італійського прислів'я: що з воза впало, те пропало; він кохав свою дружину і, навіть бажаючи жінку до нестями, нізащо б не зрадив свою Моніку. Одне слово, Ентоні Паані став єдиним у світі чоловіком, який, бувши поруч з Аделе якийсь час, не переспав із нею. З цього приводу у справі була записка Аделе до Турідду — записка, яку група дослідників та істориків одержала від союзної армії, зареєструвала й надіслала до Вашінгтона; у цій записці — аз неї наводився тільки уривок — стояло таке: «Викинь це собі з голови,