Тенета зради - Джорджо Щербаненко
З вантажівки зіскочило двоє солдатів, двоє в цивільному і один офіцер; вони швидко ввійшли до вілли (ворота, хоч як дивно — дуже дивно — були лише причинені, так само, як і вхідні двері; і це в часи, коли навіть собаки замикали на ключ свої буди) й заарештували Аделе Терріні, Турідду Сомпані і, звичайно ж, капітана Ентоні Паані.
Однак навіть найспритніші зрадники — саме тому, що вони зрадники, — страшенно тупі, тому капітана Паані, крім арешту, чекало ще одне відкриття, яке пролило море світла в рожевуватій темряві його ілюзій: один із двох німців у цивільному, ледве ввійшовши до кімнати, де був він, Ентоні, з Аделе, кинувся до нього, обмацав край светра, якого йому по-жіночому самовіддано сплела Аделе-Надія, знайшов сховані у крихітній кишеньці дві капсули з ціаністим калієм і забрав їх.
Про те, що в светрі сховані дві капсули, знали лише троє людей: він, Аделе й Турідду; дарма що худорлявий молодик із гестапо вдавав, ніби знайшов ті капсули під час обшуку випадково; така груба фальшивка не пройшла повз увагу американця, хоч вони й мали його за дурня.
Усіх трьох відвезли до готелю на вулиці Санта-Маргеріта і тут їх, згідно зі сценарієм комедії, режисером якої був Розумник Турідду, розділили. Капітана Паані допитували досить спокійно; два синьйори в цивільному, що провадили допит, були недурні й утомлені; вони, либонь, уже не вірили в секретну зброю і вочевидь більше думали про те, як їм дременути на якийсь спокійніший континент, приміром до Південної Америки, ніж про те, як їм витиснути вже нікому не потрібну інформацію зі скромного піхотного капітана, нашвидкуруч перекваліфікованого на таємного агента.
Спершу капітан Паані, який більше страждав від розчарування, ніж від свого скрутного становища, вдавано чинив опір їхнім солодким словам, та після кількох ударів та стусанів, коли зрозумів, що ці телепні йому повірять, сказав правду — всю правду, нічого іншого, крім правди: чотири змінні коди, умовний сигнал для передач, а також розташування розвідувальних груп та партизанських загонів. Якби він сказав усе відразу, йому б не повірили; говорив він без жодних докорів сумління, адже це однаково нікому пошкодити не могло: оскільки про зраду його повідомили, то Рим, мабуть, попередив і всіх тих, кого він знав, тому німці нікого не схоплять; не зможуть вони й передавати фальшиві донесення за допомогою цих кодів, адже Рим уже не підтримує зв'язку з розвідувальною групою капітана Паані.
Потім капітана Паані замкнули в пивниці готелю, де він пробув останній день 1944-го і перше січня 1945 року; подумки він підняв тост за здоров'я і щастя своєї дружини Моніки та доньки Сюзанни, яким час від часу писав листи й тримав їх у схованці, оскільки шпигуни, як правило, не користуються поштою, щоб надсилати додому листи; та він знав, що в Сюзанни й Моніки все гаразд, вони в безпеці, а це для нього було найважливіше.
2 січня 1945 року по нього прийшли два німецькі солдати й посадили його до закритої вантажівки, де вже були Аделе й Турідду; на їхніх обличчях теж виднілися сліди побоїв, але незначні, дуже незначні; хто знає, чи не намальовані ті синяки вуглиною, подумав Ентоні. Через хвилин двадцять вантажівка зупинилася, Турідду підморгнув капітанові Паані, і один із двох німецьких солдатів, які їх стерегли, зробив рукою знак, щоб вони виходили. Аделе взяла капітана за руку й разом із ним зістрибнула з вантажівки. Вони були на площі Буонаротті, на початку вулиці Монте Роза, за п'ять хвилин ходи од вілли, що нагадувала замок Мірамаре. Вантажівка поїхала. Турідду сказав, що за допомогою доброго хабаря в житті можна добитися всього; адвокат був певен, що капітан Паані повірив, нібито він підкупив німців, а капітан, мабуть, відповів: «Ну звичайно». Цього не засвідчував жоден документ у досьє, але про це неважко було здогадатися.
Отож ці двоє привели його назад до вілли й заходилися розповідати, скільки побоїв їм довелося витерпіти від німців, як вони потім зуміли їх обдурити і як підкупили полковника; капітан Паані, мабуть, час від часу відповідав: «Ну звичайно». Він досить байдуже дивився на них і вже здогадувався, чому вони його «врятували»; і справді, вранці 3 січня Турідду виклав йому свій план: негайно їхати до Рима, про подорож він, мовляв, подбає; таким чином капітан буде в безпеці, а вони, якщо союзники захочуть, можуть ще прислужитися. Обоє розповідали про свій план з виглядом добрих, відданих слуг, які ставлять припарки старому хазяїнові, хворому на бронхіальний катар. У справі використання втікачів геній Турідду Сомпані був невичерпний, він вичавлював їх, як цитрину, з усіх боків; спершу він, зраджуючи німців і своїх фашистів, витиснув з Ентоні Паані, нібито щоб допомогти йому, гроші, потім виказав йрго фашистам, а тепер, домовившись із німцями, хотів переправити його за лінію фронту, до Рима, де збирався одночасно зраджувати й німців, і американців. Прибути. до Рима разом з «урятованим» американським офіцером — це бездоганна рекомендація, американці його вдячно приймуть, і він зможе багато чого довідатися, щоб потім донести німцям; заразом він повідомить американцям усе, що знає про німців, адже німці програли війну, а вони обоє ніколи не стояли на боці переможеного.
Цього не було, звичайно, в жодному з документів, але капітан Паані, безперечно, подумки засміявся й відповів: «О, це чудово». Хай тільки переправлять його до Рима, хай тільки «врятують»; ці двоє не знають, що Рим поінформований про них; щойно вони перейдуть лінію фронту, він, Ентоні, вже подбає про те, щоб передати їх кільком здорованям із військової поліції, а ті швидко покладуть край їхній діяльності. У безодні гіркого розчарування капітана трохи втішала тільки думка про те, що його «врятують» саме ці двоє, саме вони відвезуть його до Рима; чудово, нехай везуть!
— Краще вирушити якнайскоріше, — сказав капітан Паані, — цей дім уже не дуже безпечний. — Невже вони такі телепні й хочуть, аби він, крім усього іншого, повірив ще й у те, що, втікши з гестапо, можна переховуватись у тому самому будинку на вулиці Монте Роза, де їх заарештували? Невже вони вважають
