Наперекір дружбі - Юліанна Бойлук

«Якби ж ти тільки знала, як я хочу, щоб ти була щаслива. Інколи мені здається, що це і є моя життєва мета — робити тебе щасливою. Робити так, щоб кожного дня ти прокидалась і засинала з усмішкою на обличчі — це все, що потрібно для мого щастя.»

Перечитав надруковане повідомлення і розумів, що все це — правда. Що мені дійсно нічого більше не потрібно. Пару секунд думав, чи відправляти, а коли все ж підніс палець до маленького літачка, то мені прилетіло повідомлення від Саші.

«Ну, все. Мені час іти»

Навіть крапку не поставила... Напевно, він її перервав. Ні, вона просто приховала від нього телефон, це імовірніше.

Наскільки далеко вони зайшли?... Хоча, яка різниця. Це все одно її життя, а не моє.

І кого я обманюю... Мені завжди була, є і буде різниця. Просто тому, що це вона, Сашка. Не моя, але така рідна і кохана. Просто тому, що зараз з нею не я, а він.

Хоч би він не грав її почуттями... Не знаю, як вона це переживе. А якщо він з нею просто із жалю? Або тому, що вона була такою наполегливою весь цей час?

Ніяк не міг припинити думати про це.

Коли вже збирався готуватися до сну, телефон раптово задзвонив. Дзвонив помічник головного інженера, Денис. Ми з ним непогано потоваришували за останні тижні, він постійно вводив мене в курс справ і допомагав, коли я мав якісь питання.

Але ніколи не дзвонив на вихідних. Цікаво, що йому знадобилося у вечір неділі.

Я підніс телефон до вуха:

— Алло?

— Славо, привіт, сподіваюсь, я не пізно, — привітався він. — Пробач якщо відриваю, але всі наші зараз йдуть в клуб, ну тобто молодь... Було б добре, якби і ти прийшов.

— Навіть не знаю, — я зітхнув, настрій в мене був точно не для клубу.

— Але це твій колектив і ти — один з керівників, тобі бажано налагоджувати стосунки з іншими, — сказав він.

І я авжеж знав, що він має рацію. Я і так зовсім забив на все, окрім моїх прямих робочих обовʼязків... Напевно, настав час виправлятись і вливатися в колектив. Бо зовсім скоро закінчиться мій випробовувальний термін і треба буде підписувати постійний договір.

— То що, нам на тебе чекати?

— Не знаю, пробач, напевно ні.

— Ну ти подумай, якщо що адресу я тобі вже скинув, — сказав він. — Нашим було б приємно провести час з тобою.

Ми попрощались і я дійсно задумався. Все ж, тут у мене новий колектив, і більшість з них старші за мене. Мені треба завоювати їхню повагу по робочим моментам.

Але з іншого боку... Мій колишній шеф завжди казав, що стосунки з колегами можуть бути набагато важливішими за саму роботу... Так, сюди мене взяли саме за талант і працьовитість, однак виїхати тільки на цьому може хіба що простий новий робітник, але аж ніяк не головний конструктор. Мені треба ладнати з колективом, щоб не тільки одна Аліна була на моєму боці. Хоча, це я авжеж утрирую і насправді на моєму боці вже більше людей... Але все ще не стільки, скільки хотілось би.

Останнім часом все більше думав про те, що мені дійсно варто вже відпустити Сашу... Не зважаючи на те, що я бачив, що вона сумнівається, я все одно не збирався підштовхувати її, хоч і знав, що маю великі шанси вплинути на її рішення.

Все тому, що я розумів її мрію бути з тим, кого так довго кохаєш. Я не міг забрати в неї такий шанс, тим паче, що тоді здавалось, що у них все добре... Вона ж так натхненно про нього говорила.

Та й я спитав, чи не ображав він її. Саша б не стала обманювати.

А те, що все «не так, як вона собі уявляла» могло бути повʼязано просто з тим, що вони тільки почали зустрічатись і ще не притерлись одне до одного.

Зібрався доволі швидко: мені дійсно треба було подумати про карʼєру. Якщо буду думати про цю зустріч, як про робоче завдання з налагодження звʼязків, то має бути набагато легше...

Дорога до клубу не зайняла багато часу: тепер в мене була велика зарплатня і я спокійно міг дозволити собі і допомагати сестрі, і їздити на таксі, і ходити клубами та ресторанами. Єдина проблема була в тому, що мені всього цього зовсім не хотілось...

Клуб зустрів гучною музикою... Я пройшов до столиків в глибині закладу: знав, що зазвичай на таких тусовках всі сидять і бухають набагато більше, ніж танцюють.

Я ж алкоголь не надто любив, та й, крім того, не збирався напиватись: у мене була інша мета. Треба було спілкуватись і налагоджувати звʼязки.

Хоча, як я і думав, спілкувались тут мало... Як тільки мене привітали, то почались тости... Перекричати гучну музику було доволі важко, але ми вперто пили тост за тостом, допоки дівчата не захотіли йти танцювати.

Аліна схопила мене за руку і повела на танцмайданчик. А я вирішив хоч раз просто пливти за течією...

Коли відчув, що напевно пити мені досить, хотів замовити таксі і просто поставити всіх перед фактом того, що їду. Щоб викликати машину, пішов з зали на вулицю, аби заодно і провітритись.

Коли вже викликав машину, відчув, що хтось обійняв мене зі спини.

— Славо, невже ти вже їдеш? — тихо запитала Аліна.