Хтива мрія. Книга перша - Єва Басіста

Він вибиває, не чекає на мою відповідь. Слухаю тишу.

Я перші секунди розгублена, а там до голови доходить ситуація та нервово встаю з ліжка та не знаю, що саме мені робити.

Думки блокують мої дії.

Він зараз приїде за мною!

Сьогодні! Сьогодні! Сьогодні!

Сідаю на ліжко та ледь не верещу від щастя. Не очікувала такого повороту.

Зовсім…

Але все без ресторану… Та однаково вже на нього. Хіба ніколи в ресторані не була? Була.

Тому нічого страшного. Може іншим разом. А зараз треба тільки його - Романа… І більше нічого не бажаю.

Мене проймає нервове збудження, яке на добрячих хвилин п'ять викидає мене з цієї реальності.

Сиджу зі щасливим і замріяним виразом обличчя. А мрії солодкі, мов зефір. Аж відчуваю їхній смак у роті.

А там знову зіскакую на ніжки та підбігаю до шафи, яку відчиняю. Мені потрібно взяти зі собою речі.

Знаходжу чорні джинси, рожеву сорочку з тканини, яка абсолютно не мнеться, а також шкарпетки та трусики. Це все закидаю до пакета. Ще туди летять туш для вій та гель для брів, аби цим вранці навести красу та не виглядати, мов міль.

Нервово закусую губку. Що ще взяти?

Та ніби більше нічого не треба. Утім варто повідомити, що мене сьогодні не буде вдома.

Тягнуся до смартфона. Пишу й відправляю мамі:

- Я сьогодні вдома не ночуватиму.

Думаю продублювати ще татові, але не роблю цього. Також бачу повідомлення від дідуся, який питає, як мої справи.

Я відписую коротко, що все чудово, а після того блокую телефон та хапаю пакет. Вилітаю зі своєї кімнати та біжу на перший поверх.

Хоча чого я так квапно біжу? Він ще у дорозі. Промайнуло лише п'ятнадцять хвилин.

Але однаково біжу, бо інакше не можу. Мене проймають сильні емоції, від яких не можу бути спокійною.

Утім якось вмовляю себе не бігти на вулицю та комарів там годувати. Приземляюся на диван, складаю руки в замок та чекаю на Романа.

Боже, як же нервово та одночасно радісно смикається моє серце в грудях. Ще ніколи не була такою щасливою. І навіть не бентежить, що він захоче провести сесію…

- О, Насте, ти кудись зібралася? - виходить Ліда та очима обводить пакет. На її зморшкуватому обличчя з'являється усмішка. Вона все розуміє, а там додає. - Батькам сказала, аби не хвилювалися?

- Написала мамі, - відповідаю.

- Гарний? - обережно випитує.

- Угу, - киваю.

- Ну аби все взаємно було… І головне, щоб не отой Платон. Дивний хлопчина.

- Платон? - дивуюся.

- Постійно тобою цікавиться, - пояснює. - У травні, як мене бачив, то постійно питав, коли ти прилетиш. Просто голову виносив цим.

- Ти цього не говорила раніше, - зиркаю на годинник. - Але йому нічого не світить. Я дала йому це зрозуміти, а тим паче він сьогодні бачив мене з Романом, - не приховую ім'я від Ліди, яка задумується, а там тихіше промовляє:

- Насте, але попрошу одне - не гуляй сама на околицях. Мало що може статися. Краще не наражати себе на небезпеку.

Застороги Ліди мені зрозумілі, але не думаю, що Платон здатен когось скривдити. Він дивак, інколи від нього можуть йти мурашки по спині, але точно не агресивний.

- Добре, - відповідаю. - Буду утримуватися від подібного.

- Ось і чудово. Бо я знаю, що ти любиш далеко гуляти. Аж до того озера…А збоченців довкола вистачає та ошиваються саме в таких глухих місцях. І навіть не у тому Платоні діло.

Збоченців… Не уявляю, що б сказала Ліда, якби дізналася про  специфічні вподобання Романа. Либонь, би свідомість втратила.

- Може зі собою дати пісочний полуничний пиріг? - змінює тему Ліда. - Ось, я годину тому спекла два. Вони вже вистигли.

- Та ні… Не треба, - відмовляюся.

- А чому? Він смачний… Ти знаєш, яка у мене випічка. Не опирайся. Пиріг до чаю зайвим ніколи не буває. Зараз складу.

Із Лідою сперечатися без сенсу. Вона не слухає мене, чимчикує на кухню, а за декілька хвилин повертається із паперовим широким пакетом, із якого тягне ароматом ванілі.

- Ось, я обгорнула у фольгу. Там уже розріжете.

- Угу, дякую, - беру пакет до рук, і тут на екрані мого смартфона, який лежить на журнальному столику, малюється:

- Біля будинку.

- Лідо, мені вже пора, - встаю та хапаю ще пакет з одягом.

- Добренько, будь обережною, - мовить, а я тим часом уже на коридорі.

Намагаюся запхнутися в рожеві туфлі. Марна справа. Я не можу їх взути. Таке відчуття, що за пів години вони зменшилися на два розміри.

Тому суну ніжки в білі босоніжки на плоскій підошві та вилітаю з будинку, а там за межі воріт та виходжу на вулицю, яку вже освітлюють лампи.