Хтива мрія. Книга перша - Єва Басіста

- Добре, проходь до кімнати. Я зараз прийду.

- Ок, - підіймаю очі на нього.

Роман ховається за білими дверима ванної, а мені залишається тільки одна дорога - до спальні.

Заходжу.

Я очікувала побачити щось… Ну не знаю… А тут звичайна кімната зі сірими стінами та чорними меблями. Роман особливо не думав про інтер’єр. Усе сіре.

Посередині стоїть велике ліжко з фігурними металевими темними бильцями, які у вигляді грат, що дають можливість зачепити за нього наручники чи інші прибамбаси.

Повертаю голову в сторону та бачу дуже велику, на всю стіну, шафу зі дзеркалами, які повністю відображають кімнату, роблячи її візуально більшою, а також ікс-подібну установку, що стоїть ближче до вікна.

Одразу перевожу на неї свій погляд. Вона велика. Висотою десь до двох метрів, а розмах десь може метр. Колір від низу до середини чорний, а далі йде градієнт, який перетворює чорну барву у червону.

Підходжу ближче. Роздивляюся темні наручники, які звисають із неї. І для ніг, і для рук…

- Пиріг треба в холодильник ставити? - раптово за спиною з'являється Роман.

Обертаюся до нього. Він уже без піджака та краватки. Два верхні ґудзики сорочки розстібнуті. Волосся трішки скуйовджене.

- Не треба.

- Тобі страшно? - зазирає мені в очі.

- Ти приковуватимеш мене до цього, - кошу очима на чудернацьку установку.

- Так, але пізніше, - підтверджує. - Вона тебе лякає?

- Не знаю… Насторожують ці шкіряні наручники, - обертаюся до установки та їх торкаюся. - Вони такі широкі та міцні… Це щоб я їх не порвала та не втекла?

- Це щоб ти собі шкіру на руках та ногах не пошкодила. Ти ж стовідсотково будеш смикатися, а вузькі наручники будуть впиватися у шкіру та завдавати додаткового болю, а широкі - ні. Це для твого комфорту.

- А, зрозуміло, - забираю руки від них, а в голові повторюю його останню фразу «для твого комфорту».  Боже, який може бути комфорт, коли шмагають батогами?

Роман відходить у сторону шафи. Я слідкую за ним. Він відсуває у сторону дверцята та виймає щось зі шухляди, а коли тримає це, то все зачиняє та обертається до мене. У руках червоний флогер та чорні наручники, які також широкі.

Зараз мій спокій розвіюється та куштую паніку, яка на смак не дуже добра.

- Як говорив у авто, я тебе прикую до ліжка та використовуватиму флогер, - чітко говорить Роман, показуючи предмети. - Сьогодні тільки це…

Він зупиняється біля мене, і я вже ближче бачу ці предмети, від яких у мене починають аж пальці на ногах тремтіти. Тому підгинаю їх.

- А зазвичай більше використовується? - торкаюся я флогера, яким він має мене шмагати. Тут щонайменше двадцять тоненьких хвостів зі шкіри. На дотик м'які, але шкіру, мабуть, добряче обшпарюватимуть. Уже відчуваю, як печуть мої сідниці та плечі.

- Тут уже від бажання залежить… Насте, якщо тобі страшно, то можеш відмовитися.

- Мені нестрашно, - тихо промовляю.

- Хіба? - підіймає пальцями моє підборіддя та зазирає в очі.

- Нестрашно, але…

Зупиняюся. Мені чомусь соромно говорити це йому прямо в очі. Хоча в цьому ж нема нічого поганого.

- Але? - запитує з цікавістю.

- Далі буде ж секс? - ставлю зустрічне запитання. - Правильно?

- Так… Хоча сесія може і без нього відбуватися. Ти не хочеш із таким продовженням?  Якщо так… Наполягати не стану. Хоча в моєму розумінні сесія без сексу таке собі.

- Хочу продовження, але…

Я знову зупиняюся. Спотикаюся об те кляте "але".

- Насте, я нині не розумію твій стан. Що тебе турбує?  

Мовчу, мов не тільки спотикнулася об болюче «але», а до всього ще ненароком язика ковтнула, коли гепалася на коліна.

- Ти можеш чітко сказати? - уважніше дивиться на мене Роман та продовжує пальцями підпирати моє підборіддя. Цим він ще більше мене розгублює. -  Що не так? Чи будемо так до ранку стояти?

Ледь помітно негативно хитаю головою. Збираюся силами і ледве чутно кажу, сподіваючись, що Роман почує  мене з першого разу, та не прийдеться знову це повторювати:

-  Річ у тім, що у мене нікого не було.