Хтива мрія. Книга перша - Єва Басіста

Одягнута я в ту рожеву сукню, яку купила. Напевно, завтра у ній піду на "побачення" з Романом. А на ногах… Довелося все ж таки взяти у мами туфлі, бо коли сказала, що взую чорні, то вона на мене так глянула… Не люблю коли так дивиться на мене.

Дивно, що її туфлі трішки тиснуть, але не критично. Стояти та ходити можна.

Невдовзі вже їдемо на захід, а точніше на відкриття ресторану. Тато за кермом, мама на передньому сидінні, а я позаду й сумно дивлюся вперед, слухаючи діалог батьків.

- Єво, припини штукатуритися, - говорить тато до мами, яка наносить на обличчя черговий шар пудри. - Мені цей пил уже в горлі стоїть! Уже дихати не можу. І, мабуть, на стінах менше шпаклівки, аніж на твоєму обличчі косметики! Я вже не кажу про парфуми - ніби відро бузку стоїть!

- Ця пудра зі захистом від сонця, - продовжує своє діло. - А ти вікно відчини, якщо так тобі злецько!

- Скоро ніч, - ігнорує її пораду. - Хоча я завжди думав, що гадюки люблять сонечко, а не ховаються від нього, мов чорт від ладану.

- А я особлива гадюка - нічна. І ще дуже отруєна. Також можу образитися та нашкодити. Ти за стільки років не втямив це?

- Та це я з великого кохання кажу, - відповідає тато. - Переживаю, аби ти випадково не замурувала себе.

- Та невже, - гучно закриває мама пудру.

Я схиляю голову. Із кожним роком усе гірше та гірше. Вони тільки на людях поводяться нормально. Можуть за руки взятися та навіть поцілуватися.

Як ось нині в ресторані. Ну просто солодка пара. Грають ідеальне подружжя.

Аж дивитися не можу. І не дивлюся. Відвертаюся, беру один келих червоного вина та стою осторонь. Спостерігаю за цим усім бомондом та хапаю нудьгу. Мені тут скучно до знемоги, аж поки не бачу…

Він також тут!

Приміт
Кандиба (1) - колода