Клуб «Мефісто» - Тесс Геррітсен

— Ваш батько вірив у все це?

— Він хотів, щоб я вірив. Але для того щоб мене переконати, знадобилася його смерть.

— Що з ним сталося?

— У цьому було просто вбачити невдале пограбування. Неа­поль — місто суворе, туристи мають бути обережні. Але батько йшов по Віа Партенопе, вздовж Неаполітанської затоки, — ця вулиця майже завжди повна мандрівників. Усе сталося так швидко, що він не мав часу покликати на допомогу. Просто упав. Нападника ніхто не бачив, ніхто не бачив, що саме сталося. Однак мій батько лежав на вулиці, стікаючи кров’ю. Лезо вві­йшло під грудиною, пробило серцеву сумку й правий шлуночок.

— Єва Кассовіц загинула так само, — тихо мовила судмед­експертка.

Жорстоке й ефективне вбивство.

— Найгірше для мене, — провадив Сансоне, — те, що він помер, думаючи, що я йому не вірю. Після нашої останньої телефонної розмови я поклав слухавку й сказав своєму колезі: «Ну от старий і готовий до “Торазину”[12]».

— Але тепер ви йому вірите.

— Навіть діставшись Неаполя за кілька днів, я ще думав, що то була випадковість. Туристу не пощастило опинитися не в тому місці, не в той час. Але поки я чекав у відділку поліції на копію звіту, до кімнати ввійшов старший джентльмен. Батько раніше згадував його ім’я. Тільки от я не знав, що Ґоттфрід Баум працює на Інтерпол.

— Звідки мені знайоме це ім’я?

— Він був одним із гостей у вечір убивства Єви Кассовіц.

— Чоловік, який поспішав до аеропорту?

— Мав устигнути на рейс до Брюсселя.

— Він член «Мефісто»?

Сансоне кивнув.

— Він змусив мене дослухатися, повірити. Усі ті історії, які мені розповідав батько, всі його скажені теорії про нефілімів — Баум повторив їх усі.

— Folie à deux, — сказала Мора. — Парна манія.

— Якби ж то була манія. Хотів би я відкинути все це так само, як ви. Але ви не бачили й не чули того, що бачили й чули я, Ґоттфрід та інші. «Мефісто» бореться за своє існування. Минуло чотири століття, ми лишились останні. — Він помовчав. — І я останній з роду Ізабелли.

— Останній мисливець на демонів, — промовила Мора.

— Я вас зовсім не переконав, чи не так?

— Є те, чого я не розумію. Убити людину не так уже й важко. Якщо ви ціль, чому вони просто не вб’ють вас? Ви не переховуєтеся. Потрібен лише постріл у ваше вікно, бомба у вашому авто. Для чого вести дурнуваті ігри з мушлями? Навіщо попереджати вас про те, що вас помічено?

— Я не знаю.

— Бачите, це не логічно.

— Бачу.

— І однаково думаєте, що ці вбивства крутяться навколо фонду «Мефісто».

Сансоне зітхнув.

— Я й не намагатимуся вас переконати. Просто хочу, щоб ви припустили ймовірність того, що я розповів вам правду.

— Про всесвітнє братерство нефілімів? Про те, що тільки фонд «Мефісто» знає про цю змову, і ніхто більше?

— Нас починають чути.

— Що ви робитимете для свого захисту? Зарядите пістолет срібними кулями?

— Я знайду Лілі Сол.

Мора спохмурніла.

— Ту дочку?

— Вам не здається дивним те, що ніхто не знає, де вона? Ніхто не може її знайти? — Він подивився на докторку Айлс. — Лілі щось знає.

— Чому ви так вважаєте?

— Бо вона не хоче, щоб її знайшли.

* * *

— Гадаю, мені варто зайти з вами, — сказав Сансоне. — Просто переконатися, що все гаразд.

Вони припаркувалися біля її будинку, і крізь завіси у вітальні Мора бачила світло гірлянд, які ввімкнулися за автоматичним таймером. Учора перед виїздом вона змила написи з дверей. І тепер, дивлячись крізь морок, питала себе, чи не з’явилися там нові, яких поки не видно, чи не ховаються в тінях нові погрози.

— Я теж думаю, що так буде краще, — визнала жінка.

Сансоне дістав ліхтарик з ящичка для рукавиць, і вони вийшли з автомобіля. Обоє мовчали, зосередившись натомість на тому, що їх оточувало, — на темній вулиці, далекому шурхоті шин на дорозі. Чоловік зупинився на тротуарі, немов намагаючись відчути щось поки невидиме. Вони піднялися на ґанок, і він увімкнув ліхтарика, щоб оглянути двері.

Вони були чисті.

У будинку дзвонив телефон. «Деніел?» Мора відімкнула двері, увійшла. За лічені секунди набрала код на панелі й вимкнула сигналізацію, але поки дісталася до телефона, той замовк. Натиснувши на кнопку перегляду історії дзвінків, вона впізнала номер його мобільного. Страшенно захотілося зняти слухавку й перетелефонувати йому. Але поруч із нею у вітальні стояв Сансоне.

— Що скажете, усе гаразд?

Докторка Айлс стримано кивнула.

— Усе добре.

— Може, оглянете дім, поки я ще тут?

— Авжеж, — погодилася вона й пішла далі коридором.

Сансоне йшов за нею, і вона відчувала на спині його погляд. Чи він прочитав усе на її обличчі? Упізнав погляд зголоднілої за любов’ю жінки? Мора ходила від кімнати до кімнати, перевіряла вікна, смикала двері. Усе було надійно. Варто було б запропонувати йому кави, суто з гостинності: він же був такий люб’язний, довіз її додому. Але настрій був не гостинний.

На її полегшення, Сансоне й сам не хотів залишатися, розвернувся, щоб піти.

— Зайду до вас зранку, — мовив він.

— Зі мною все буде гаразд.

— Мусите бути обачною, Моро. Як і всі ми.

«Але я не одна з вас, — подумала вона. — І ніколи не хотіла нею бути».

У двері подзвонили. Вони перезирнулися.

Сансоне тихо сказав:

— Може, подивитеся, хто там?

Мора набрала повітря й вийшла до передпокою. Кинула один погляд у вікно й негайно відчинила. Навіть подих холоду не зігнав рум’янця з її щік, коли до будинку ввійшов Деніел, простягаючи до неї руки. А тоді побачив іншого чоловіка й завмер.

Сансоне вправно порушив тишу.

— Ви, певно, отець Брофі, — мовив він, простягаючи руку. — Я Ентоні Сансоне. Бачив вас нещодавно біля будинку докторки О’Доннел, коли ви приїздили по Мору.

Деніел кивнув.

— Чув про вас.

Чоловіки потисли один одному руки, стримано й сторожко. Тоді Сансоне вистачило тактовності попрощатися.

— Увімкніть сигналізацію, — нагадав він Морі.

— Обов’язково.

Перш ніж вийти з будинку, він кинув останній оцінливий погляд на Брофі. Сансоне не був сліпим чи нерозумним, напевно, здогадувався, що священник робить у неї вдома.

— Добраніч, — мовив він і пішов.

Мора замкнула двері.

— Я так скучила, — сказала, зробивши крок в обійми Деніела.

— Це був дуже довгий день, — пробубонів той.

— Я тільки про те й думала, як би скоріше дістатися додому. Побути з тобою.

— Я теж лише про це думав. Пробач, що так з’явився, заскочив тебе зненацька. Але мусив заїхати.

— Такі несподіванки я люблю.

— Думав, ти повернешся значно раніше.

— Ми в дорозі зупинилися на вечерю.

— Знаєш, я хвилювався. Через те що ти їдеш додому з ним.

— Тут немає чого хвилюватися. — Вона відступила на крок, усміхнулася. — Давай своє пальто.

Але Деніел не поворухнувся.

— Що ти дізналася про нього після проведеного разом дня?

— Гадаю, це просто ексцентрична людина, яка має чимало грошей. І дуже дивне хобі.

— Пошук у всьому сатанинства? Для мене