Клуб «Мефісто» - Тесс Геррітсен

втекти. Загубитись у натовпі, що товчеться поблизу Колізею. Вона видряпалася сходинками нагору, вирвалася з дверей до дивовижного світла верхньої базиліки й помчала до нефа. До виходу. Однак вона зробила лише кілька кроків неймовірною мозаїкою підлоги й завмерла, нажахана.

З-за мармурових колон вийшли троє чоловіків. Вони мовчки наближалися до неї, закриваючи в пастці. Вона почула грюкіт дверей і кроки за спиною: німець та черниця.

«Чому тут немає туристів? Ніхто не почує мого крику».

— Лілі Сол, — мовив німець.

Вона розвернулася до нього, усвідомлюючи, що троє чоловіків усе ближчі до неї. «То ось де все скінчиться, — подумала вона. — У святому місці, під поглядом Христа на хресті». Вона й уявити не могла, що це станеться в церкві. Думала про темний провулок чи жахливий готельний номер. Але не тут, де стільки людей шукали світла.

— Нарешті ми вас знайшли, — сказав він.

Лілі виструнчилася, підвела голову. Якщо вже зустрічатися з Дияволом, то високо задерши носа, чорт забирай.

— То де він? — запитав німець.

— Хто?

— Домінік.

Вона витріщилася на нього. Це було несподіване запитання.

— Де ваш кузен? — повторив чоловік.

Лілі спантеличено похитала головою.

— Хіба не він вас прислав? — спитала вона. — Щоб убити мене?

Тепер спантеличений вигляд мав німець. Він кивнув одному з чоловіків за спиною Лілі. Вона здивовано здригнулася, коли їй викрутили руки за спину і вдягли кайданки.

— Ви підете з нами, — сказав німець.

— Куди?

— У безпечне місце.

— Тобто… ви не будете…

— Вас убивати? Ні. — Він пройшов до вівтаря й відчинив приховану панель. За нею був тунель, про існування якого вона й не підозрювала. — Але хтось інший може це зробити.

32

Лілі дивилася на тосканську провінцію крізь тоноване вікно лімузина. П’ять місяців тому вона їхала на південь цією ж дорогою, але за інших обставин — у торохкотливій вантажівці, за кермом якої сидів неголений чолов’яга, який тільки й хотів залізти їй у штани. Тієї ночі вона була виснажена й голодна, ноги боліли, бо пів ночі трюхикала пішки. Тепер вона прямувала цією дорогою на північ, назад, до Флоренції, і їхала не втомленою автостоперкою, а стильно. Усе, на що падав погляд із заднього сидіння лімузина, говорило про розкіш. Сидіння були оббиті чорною шкірою, м’якою, як шкіра людини. У кишеньці перед нею лежали на диво різноманітні газети — свіжі числа «Інтернешнл Геральд Триб’юн», лондонської «Таймс», «Ле Фігаро» та «Кор’єре делла Сера». З вентиляції йшло тепле повітря, у барі стояли пляшки газованої води та вина, лежали свіжі фрукти, сир, крекери. Та хай як затишно тут було, авто однаково було в’язницею, бо відчинити двері Лілі не могла. Від водія та його товариша на передньому сидінні її відокремлювало непробивне скло. За минулі дві години жоден із них навіть і не глянув у її бік. Вона навіть не могла бути впевнена, що це люди. Може, просто роботи. Їй було видно лише їхні потилиці.

Жінка розвернулася й подивилася крізь заднє вікно на «мерседес», що їхав за ними слідом. Німець дивився на неї в лобове скло. Її везли на північ троє чоловіків у двох дуже дорогих автівках. Ці люди мали кошти й знали, що саме роблять. Чи були в неї шанси проти них?

«Я навіть не знаю, хто вони такі».

А от вони її знали. Хай яка обачна Лілі була в останні місяці, вони якимось чином змогли її вистежити.

Лімузин звернув з траси. То вони їдуть не до самої Флоренції... Натомість авто тепер прямувало вглиб провінції, на родючі пагорби Тоскани. Денне світло майже згасло, і в сутінках вона бачила голі виноградні лози, що тулилися до схилів, і пошарпані, давно закинуті кам’яні будинки. Чому саме ця дорога? Тут не було нічого, окрім занепалих ферм.

Може, в цьому й був сенс. Жодних свідків.

Їй хотілося вірити німцеві, коли той сказав, що її везуть до безпечного місця, — так сильно хотілося, що Лілі дозволила тимчасово приспати себе цими розкошами, поїздкою в комфорті. А тепер, коли лімузин сповільнився й звертав на приватну ґрунтовку, вона відчула, як серце б’ється об ребра, як руки пітніють — так, що довелося витерти їх об джинси. Було вже досить темно. Її поведуть на прогулянку в поле і всадять кулю в голову. Троє чоловіків швидко впораються — викопають могилу, скинуть туди тіло.

Земля в січні холодна.

Лімузин піднімався, крутився між дерев, світло фар відбивалося від покрученого підліску. Лілі побачила червоний спалах в очах зайця. Тоді дерева розступилися, і машина зупинилася перед залізними воротами. На інтеркомі спалахнула камера. Водій опустив скло на своєму вікні й сказав італійською:

— Пакунок у нас.

Загорілися сліпучі прожектори, камера, здається, проглядала вміст машини. Тоді ворота з рипінням відчинилися.

Лімузин заїхав у двір, слідом за ним — «мерседес», який висів у них на хвості від самого Рима. Очі Лілі знову пристосувалися до темряви, і вона побачила силуети скульптур та підстрижений живопліт. А попереду, в кінці посипаної гравієм доріжки, виднілася вілла, у якій горіло світло. Лілі здивовано нахилилася вперед, витріщаючись на кам’яні тераси, велетенські кам’яні урни та високі кипариси, схожі на ряд довгих списів, націлених у зорі. Лімузин зупинився біля мармурового фонтана, який узимку був порожній і мовчазний. «Мерседес» став за ним, німець вийшов з нього й відчинив їй двері.

— Міз Сол, ходімо до будинку?

Жінка подивилася на двох чоловіків, що стояли обабіч нього. Ці люди не давали їй шансу на втечу. Вона не мала вибору, окрім як піти з ними. Тож вийшла з авто, заклякла від довгої подорожі, і слідом за німцем піднялася кам’яними сходами на терасу. Холодний вітер замітав листям її шлях, розкидав його, мов попіл. Не встигли вони дійти до входу, як двері відчинились і до них вийшов старший чоловік. Він побіжно глянув на Лілі й звернувся до німця:

— Кімната для неї готова.

Говорив він англійською, з італійським акцентом.

— Я теж лишуся на ніч, якщо можна. Він прибуде завтра?

Старший чоловік кивнув.

— Нічним рейсом.

«Хто прибуде завтра?» — здивувалася Лілі. Вони піднялися на другий поверх сходами з величною балюстрадою. Коли проходили повз гобелени на кам’яних стінах, вони заворушилися, затріпотіли. Та Лілі не мала часу милуватися мистецтвом. Чоловіки вели її довгим коридором, повз портрети, що, здавалося, стежили за кожним її кроком.

Старший чоловік відімкнув важкі дубові двері, подав їй знак заходити. Вона ввійшла до спальні, тісної від темного дерева й оксамиту.

— Це лише на сьогодні, — промовив німець.

Лілі розвернулася, раптом усвідомивши, що ніхто не ввійшов до кімнати слідом за нею.

— А що буде завтра? — запитала вона.

Двері зачинилися, і вона почула, як у замку повертається ключ, замикаючи її всередині.

«Чому ніхто не може відповісти хоч на одне кляте запитання?»

Залишившись сама, Лілі швидко підійшла до важких завіс, смикнула, виявляючи заґратоване вікно. Вона спробувала розігнути ґрати, тягнула й тягнула, поки не втомилися руки, та плоть і кістки не могли змагатися з міцно звареним залізом. Охоплена відчаєм, вона розвернулася й подивилася на свою оксамитову тюрму. Побачила велетенське дубове ліжко