Клуб «Мефісто» - Тесс Геррітсен

— Кожна цивілізація має своїх міфічних злих духів.

— Я говорю не про духів, а про істот з плоті й крові, з людськими обличчями. Паралельний вид хижаків, що еволюціонували поруч із нами, схрещувалися з нами.

— Хіба ми вже не знали б про їхнє існування?

— Ми знаємо їх за злом, яке вони чинять. Але не визнаємо за тих, ким вони насправді є. Ми звемо їх соціопатами чи тиранами. Або упирями, такими як Влад Цепеш. Вони отримують силу і владу, зачаровуючи й спокушаючи. Вони процвітають під час війн, революцій, безладу. І ми не розуміємо, що вони відмінні від нас. Докорінно інші, за генетичним кодом. Вони народжуються хижаками, і весь світ — їхні мисливські угіддя.

— Цим і займається фонд «Мефісто»? Пошуком міфічних істот? — Мора засміялася. — Ви однаково могли б і на єдинорогів полювати.

— Серед нас багато вірян.

— І що ви зробите, коли насправді знайдете одного з них? Застрелите й повісите його голову над каміном, як трофей?

— Ми суто дослідницька група. Наша робота — визначати й вивчати. І консультувати.

— Кого консультувати?

— Правоохоронців. Ми надаємо їм інформацію й аналітичні дані. А вони їх використовують.

— Правоохоронні органи вас справді слухають? — перепитала судмедекспертка з неприхованою недовірою.

— Так. До нас дослухаються, — просто відповів він. Спокійна заява людини, яка так упевнена у своїх словах, що не бачить потреби щось доводити.

Мора пригадала, як легко цей чоловік отримав доступ до конфіденційних подробиць розслідування. Подумала про те, як запити Джейн щодо Сансоне до ФБР, Інтерполу та департаменту юстиції не отримали жодної відповіді. «Вони всі захищають його».

— Наша робота не залишилася непоміченою, — сказав він і тихо додав: — На жаль.

— Я думала, ви цього й хочете. Щоб вашу роботу помічали.

— Ідеться про не тих людей. Якимось чином вони нас викрили. Вони знають, хто ми, що ми робимо. — Він помовчав. — І вас вважають однією з нас.

— Я навіть не вірю в те, що «вони» існують.

— Вони позначили ваші двері. Вони визнали вас.

Докторка Айлс дивилася на залитий місячним сяйвом сніг, дивовижно білий серед ночі. Від нього було майже так само світло, як удень. Ані сховку, ані темряви. Кожен порух здобичі буде помітним на цьому безжальному тлі.

— Я не входжу до вашого клубу, — сказала вона.

— Але могли б. Вас бачили в мене вдома. Бачили зі мною.

— Я так само була присутня на всіх трьох місцях злочину. Просто робила свою роботу. Вбивця міг помітити мене в один із тих вечорів.

— Я теж спочатку так подумав. Що ви просто потрапили до його поля зору, як випадкова дичина. Те саме я думав і про Єву Кассовіц — можливо, він побачив її на першому місці злочину на Святвечір і вона привабила його увагу.

— Більше ви так не вважаєте?

— Ні.

— Чому?

— Мушля. Якби я знав про неї раніше, ми вжили б заходів перестороги. І Джойс могла б бути жива.

— Думаєте, мушля — то послання особисто для вас?

— Багато століть чоловіки роду Сансоне йшли в бій під знаком мушлі. То був кпин, виклик, кинутий саме фонду. Попере­дження про те, що чекає попереду.

— І що то має бути?

— Наше винищення.

Сансоне промовив це тихо, наче самі ці два слова, вимовлені вголос, прирівнювалися до меча, що опускався йому на шию. Але Мора не почула страху в його голосі — тільки покору перед неуникною долею. Вона не знала, що йому відповісти. Розмова зайшла на зовсім чужу територію, і вона не мог­ла зібратися з думками. Його всесвіт був таким похмурим, сповненим таких жахіть, що, навіть сидячи з ним у його автомобілі, вона відчувала, що це змінює її погляд на світ. Робить його незнайомою територією, якою блукають почвари. «Деніеле, — подумала вона. — Ти мені потрібен. Потрібен твій дотик, твоя надія, твоя віра у світ. Цей чоловік — суцільна темрява, а ти — світло».

— Ви знаєте, як загинув мій батько? — запитав Сансоне.

Мора зсунула брови, спантеличена запитанням.

— Перепрошую?

— Повірте, це має стосунок до справи, як і вся моя родинна історія. Я намагався від неї відійти. Тринадцять років викладав у Бостонському коледжі, думаючи, що можу жити нормальним життям, як усі інші, переконаний, що мій батько був просто ексцентричним диваком, як і його батько, і що всі ті чудернацькі історії, які він мені розповідав, поки я ріс, були просто сімейними байками. — Він подивився на неї. — Я вірив у все це не більше, ніж ви зараз, тобто аж ніяк не вірив.

«Він говорить так розважливо. Утім, це не так. Не може бути так».

— Я викладав історію, тож знаюся на старовинних міфах. Але мене ніколи не переконати в тому, що на землі справді жили сатири, русалки чи летючі коні. То чом я мушу вірити в батькові історії про нефілімів?

— Що змусило вас передумати?

— О, я знав, що його оповіді містять дещицю правди. Наприклад, про смерть Ізабелли. У Венеції я зміг знайти в церковних документах записи про її полон та смерть. Вона справді згоріла живцем. Справді народила сина, саме перед стратою. Не все, про що йшлось у родинних байках Сансоне, було вигадкою.

— А та частина, у якій ваші пращури полювали на демонів?

— Мій батько в це вірив.

— А ви вірите?

— Я вірю, що існують ворожі сили, які воліли б знищити фонд «Мефісто». І тепер вони нас знайшли. Так само як знайшли мого батька.

Докторка Айлс дивилася на нього в очікуванні пояснень.

— Вісім років тому, — почав розповідь Сансоне, — він полетів до Неаполя. Збирався зустрітися зі старим другом, знайомцем ще з років навчання в коледжі Нью-Гейвена. Обидва були вдівцями, поділяли пристрасть до давньої історії. Збиралися навідатися до місцевого археологічного музею, обмінятися новинами. Батько був у захваті від поїздки. Я вперше після смерті матері почув радість у його голосі. Але коли він долетів до Неаполя, його друга в аеропорту не було. І в готелі теж. Він зателефонував мені, сказав, що щось тут дуже не так, тож він збирається додому наступного ж дня. Я чув, що він засмучений, але подробиць він не розповів. Гадаю, вважав, що нашу розмову підслуховують.

— Він щиро думав, що його телефон прослуховується?

— От бачите? У вас та ж реакція, що й у мене тоді. Старий добрий ексцентричний татусь знову бачить своїх гоблінів. Його останніми зверненими до мене словами були: «Вони знайшли мене, Ентоні. Вони знають, хто я такий».

— «Вони»?

— Я точно знав, про що йому йдеться. Та ж маячня, яку я слухав змалку. Злі сили в уряді. Світова змова нефілімів, які допомагають один одному здобути владу. А маючи політичний контроль, вони можуть полювати скільки серцю заманеться, не страшачись покарання. Так, як полювали в Косові. І в Камбоджі. І в Руанді. Вони процвітають війною, безладом і кровопролиттям. Харчуються ними. Ось що таке для них Армагеддон — рай мисливця. Тому вони так його чекають, так сподіваються на нього.

— Звучить як марення параноїка.

— Це так само спосіб пояснити незбагненне: як люди можуть чинити одне