Клуб «Мефісто» - Тесс Геррітсен

— Ви ж це не серйозно, — сказала Мора.

— Мушу визнати, містер Сансоне раніше правильно сказав. Зло не має статі.

— Але — вбити власну сім’ю, Джейн!

— Ми вбиваємо тих, кого любимо, ви це знаєте. — Джейн роздивлялася знімок трьох дівчат. — Можливо, дівчата теж це знали. Дванадцять років — це довго, якщо намагаєшся зберігати таємницю.

Вона глянула на годинник.

— Поїжджу містом, подивимося, що ще дізнаюся про Лілі. Хтось мусить знати, як її знайти.

— Якщо будете розпитувати, — втрутився Сансоне, — можете й про це запитати.

Він передав Джейн ще одну копію з таким заголовком: «Хлопець з Південного Плімута отримує відзнаку сільськогосподарської премії».

— Ем… мені розпитати про призових бичків? — спитала Джейн.

— Ні, йдеться про замітку в поліційній колонці, — відповів чоловік. — Я сам мало не пропустив. Так би й не побачив, якби вона не була на тій же сторінці, що й історія про втоплення Тедді Сола.

— Ви про це? «До хліву вдерся вандал, зникла коза»?

— Прочитайте.

Детектив почала читати вголос.

— «До поліції надійшла скарга від Ібена Бонгерса з П’юриті: минулої суботи вночі до його хліву вторглися вандали. Чотири кози втекли, трьох було спіймано, але остання досі не знайдена. Також хлів осквернили вирізьбленими… — вона зупинилася, подивилася на Мору, — хрестами».

— Читайте далі.

Ріццолі зглитнула й проглянула замітку до кінця.

— «Подібні різьблення знайдено й на інших будівлях району. Всім, хто має якусь інформацію стосовно інциденту, прохання звернутися до департаменту шерифа округу Шенанго».

— Убивця був тут, — сказав Сансоне. — Дванадцять років тому він жив у цьому окрузі. І ніхто не усвідомлював, що він ходить поміж них. Ніхто не знав, що живе з ними поруч.

«Він говорить так, наче вбивця не людина, — подумала Мора. — Не “хто”, а “що”, не “хтось”, а “щось”».

— Тоді, два тижні тому, — вів далі Сансоне, — вбивця повертається туди, де колись жили Соли. Малює на стінах ті ж символи, вганяє цвяхи в підлогу. Готується до жертви. До того, що зробить із Сарою Пармлі.

Він нахилився, не зводячи очей із Джейн.

— Я не думаю, що Сара Пармлі була його першою жертвою. До неї були інші. Ви бачили, яким химерним було місце Сариної смерті, скільки планування, скільки церемоній. Це зрілий злочин, вчинений тим, хто мав місяці, а то й роки на вдосконалення своїх ритуалів.

— Ми дали запит у базу ФБР, шукаємо схожі вбивства.

— Параметри?

— Розчленування. Сатанинські символи. Є кілька справ з інших штатів, але, на жаль, повних збігів немає.

— То розширте пошук.

— Ширший пошук не матиме сенсу. Результат буде узагальнений.

— Я маю на увазі — до міжнародного.

— Надто великий масштаб.

— Для цього вбивці він не завеликий. Погляньте на залишені ним докази: написи латиною, малюнки червоною вохрою з Кіпру, мушля із Середземномор’я. Він практично оголошує, що жив за кордоном. І, певно, вбивав і там. Гарантую, якщо пошукати в базі даних Інтерполу, знайдете ще жертв.

— Як ви можете так впевнено… — Джейн замовкла, звузила очі. — Ви це вже знаєте. Вже перевірили.

— Узяв на себе сміливість. Цей убивця всюди залишає помітні сліди. Він не боїться поліції. Він цілковито впевнений у власному вмінні залишатися невидимим. — Сансоне вказав на аркуші з копіями. — Дванадцять років тому вбивця жив тут. Він уже плекав фантазії, уже малював ці хрести.

Джейн подивилася на Мору.

— Я залишуся тут ще принаймні на один вечір. Маю з ким поговорити.

— Але мені треба додому, — відповіла Мора. — Я не можу зникати так надовго.

— Доктор Брістол вас прикриє, чи не так?

— Я маю інші справи.

Докторці Айлс не сподобався погляд, який кинула на неї детектив. «Інші справи на ім’я Деніел Брофі?»

— Я сьогодні повертаюся до Бостона, — сказав Сансоне. — Можете поїхати зі мною.

29

— Детектив Ріццолі була не надто рада, коли ви пристали на мою пропозицію, — зауважив Сансоне.

— Вона зараз багато чому не рада, — відповіла Мора, дивлячись на поля, укриті сніговою ковдрою. День уже згасав, виходив місяць, і його світло на снігу було яскраве, мов у ліхтаря. — Зокрема мені.

— Я помітив напруження між вами.

— Це аж так очевидно?

— Вона нічого не намагається приховати, правда ж? — Чоловік кинув на неї погляд у сутінках авто. — Ви з нею максимально різні.

— Дедалі більше в цьому переконуюся.

— Давно знайомі?

— Майже два роки — відколи я почала працювати в Бостоні.

— І весь цей час маєте такі непрості стосунки?

— Ні. Просто….

Докторка Айлс замовкла. «Просто вона мене не схвалює. Просто вона така високоморальна, а мені не дозволено бути людиною, не дозволено навіть закохатися». Речення закінчила так:

— Останні кілька тижнів були важкими.

— Я радий нагоді поговорити наодинці, — мовив Сансоне. — Те, що я вам скажу, може здатися повним абсурдом, і вона відкинула б усе, не розмірковуючи.

Він знову глянув на неї.

— Сподіваюся, ви охочіше мене вислухаєте.

— Бо ви вважаєте мене менш скептичною? Не варто на це ставити.

— Що ви думаєте про це місце злочину? Що воно сказало вам про вбивцю?

— Я побачила свідчення серйозних психічних порушень.

— Це один із варіантів.

— А яка ваша інтерпретація?

— Що за цим стоїть неабиякий розум. Що це не просто божевільний, якого тішить катування жінок. Це людина зосере­джена, з логічною мотивацією.

— Знову ваші міфічні демони.

— Знаю, ви не визнаєте того, що вони існують. Але ж ви бачили ту статтю про хлів, який осквернили дванадцять років тому. Ви більше ні на що в статті не звернули уваги?

— Хочете сказати, окрім вирізаних на стінах хрестів?

— Зникла коза. Звідти випустили чотирьох кіз, але фермер знайшов лише трьох. Що сталося з четвертою?

— Може, втекла. Може, загубилась у лісі.

— У Левіті, в шістнадцятому розділі, Азазел називається ще «офірним козлом», тобто цапом-відбувайлом. Тим, хто втілює всі гріхи, всі злі діяння людства. За традицією, обрану тварину ведуть у глушину, разом з усіма людськими гріхами, і там відпускають.

— Ми знову повертаємося до вашого символу Азазела.

— Зображення його голови з’явилось у вас на дверях. Ви не могли про це забути.

«Ні, я не забула. Хіба можна забути про те, що мої двері позначені вбивцею?»

— Знаю, ви налаштовані скептично, — сказав Сансоне. — Гадаєте, що все скінчиться так само, як і багато інших ваших розслідувань, — приведе до звичайного, навіть жалюгідного персонажа, який живе тихим самотнім життям. До чергового Джеффрі Дамера чи Сина Сема. Можливо, вбивця чує голоси. Можливо, забагато читав «Сатанинську Біблію» Антона Ла-Вея[11] і взяв її близько до серця. Але зважте на іншу вірогідність, значно страшнішу.

Чоловік подивився на докторку Айлс.

— Що, як нефіліми — стражі — насправді існують? Завжди існували й досі живуть поміж нас?

— Діти палих янголів?

— Це біблійна інтерпретація.

— Це все біблійно. І ви знаєте, що я не вірянка.

— Ці істоти згадуються